Шевченко двічі згадував романи Діккенса у своїй творчості: йдеться про «Ніколаса Ніклбі» та «Девіда Копперфілда». В обох випадках названо навіть часописи, в яких опубліковані ці твори, — «Библиотека для чтения»  та «Отечественные записки». Однак виникає спокуса спробувати виявити непрямі вказівки на обізнаність Шевченка з іншими романами Діккенса. Для цього слід накласти зведену інформацію про згадувані українським поетом твори та статті, друковані в тих чи тих числах журналів, і безпосередні згадки про часописи  тощо з публікованими в них перекладами Діккенса.  

Старовинний «циганський» романс «Очи черные», текст якого перекладено практично на всі основні мови світу, став мало не візитівкою російської культури. Тим часом написав його… наш Євген Гребінка. Більше того, навіть автор музики не росіянин, а німець Флоріан Герман, що певною мірою символічно, адже закоханий українець присвятив вірш зустрінутій ним на рідній Полтавщині Марії Ростенберг. Утім, для земляків великого поета лише літературою його заслуги не обмежуються.  

Іноземці змінювали прізвища на російські, щоб із цими псевдонімами гастролювати по Європі в знаменитому «Російському балеті» Сергія Дягілева. А Сергій Лифар, котрий починав у цій трупі блискучу кар’єру соліста і хореографа, завжди наголошував, що він українець. Це зазначено і на його посмертних, вже кам’яних «візитівках». «Тут із 1955 по 1985 рік жив Лифар (1904—1986), видатний хореограф ХХ століття, уродженець України, який був першим танцівником і балетмейстером Паризької національної Опери», — інформує меморіальна дошка на будинку в столиці Франції. Київ, де він з’явився на світ, викарбуваний латиною на його надмогильному пам’ятнику на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа.  

Для сьогоднішнього Чернігова поезія Павла Тичини, про якого ми обов’язково згадуємо у день його народження, 23 січня, — як альбом з чудовими  світлинами, на багатьох з яких зображено нинішнє місто на століття молодшим… Про це розмовляємо в невеликому приємному товаристві, час від часу вплітаючи у спілкування чарівні рядки Павла Григоровича. Мої співрозмовниці — працівниці Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського: завідуюча меморіальним відділом Марія Москаленко та вчений секретар Ольга Єрмоленко.

До свого століття, яке завершується саме на Водохреще, визначний український кінорежисер Тимофій Левчук не дожив тринадцять років. Та можна відчути його присутність у власній епосі, відімкнувши її, немов ключами від помешкання, які колись не боялися залишати під килимком перед порогом, своєрідними кодами. Щоб дізнатися, яким цей чоловік був бійцем на війні, фронтовими дорогами якої пройшов від найпершого дня до останнього, досить назвати дві з його 14 бойових нагород — орден Червоної Зірки і медаль «За відвагу».

У січні виповнюється 100 років із дня народження Анатолія Борисовича Ганькевича. Він був директором найбільших у Європі й світі суднобудівних заводів:  Суднобудівного заводу імені  61 комунара і Чорноморського суднобудівного заводу та організатором створення повнопрофільного авіаносного військово-морського флоту СРСР.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. Свій природжений хист ученого, педагога, державного,  громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою успішно застосовував як мовознавець та літературознавець, редактор  та видавець, перекладач та поет, ректор та міністр, православний митрополит та історик Української церкви. Важко сказати, в якій із названих сфер діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший  слід. Одне беззаперечне: він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого довгого й важкого життя не полишав подвижницької  діяльності на ниві відродження нації, в захисті, а згодом в утвердженні та розвої рідної мови, культури в цілому.

Постать Івана Огієнка вже реабілітована історією. Але вона ще глибинно не пізнана і не поцінована в Україні. 

Творець перших космічних ракет Сергій Корольов згадував, що мрією про небо він загорівся ще в шестирічному віці під враженням побачених демонстраційних польотів авіатора Сергія Уточкіна. Вже навіть за це ім’я видатного одесита, який помер 13 січня 1916 року, заслуговує нашої вдячної пам’яті.  

У тих, хто цікавиться історією і духовним життям, селище Воздвиженськ Ямпільського району на Сумщині асоціюється насамперед з іменем Миколи Миколайовича Неплюєва. Засновник тамтешнього Трудового братства, він залишив у європейському і світовому літописах свій яскравий слід і як теоретик, і як блискучий практик, котрий поклав в основу трудового повсякдення власні ідеї й постулати. 

З діяльністю цього формування, що офіційно існувало з 1889 до 1929 року, були добре знайомі Л. Толстой і Ф. Достоєвський, О. Блок і  В. Соловйов. Його феномен свого часу вивчали науковці Франції, Німеччини, Польщі, Сербії. Через братство пройшли понад п’ять сотень вихованців, серед яких композитор Павло Сениця, історик Павло Федоренко, селекціонер Семен Черненко, живописець-графік Микола Фурсей, поет Василь Басок та десятки інших. Вони принесли заслужену славу як Сумщині, так і Україні як державі. І сьогодні феномен М. Неплюєва викликає непідробний інтерес і захоплення, адже йдеться про неперехідні цінності, які не підвладні часові.                  

Письменник Максим Горький у розмові із Данилом Заболотним заявив йому: «Дуже потрібно написати про ваше життя книжку». На жаль, цей задум залишився нереалізованим, хоч людину, тріумфальна дорога якої до вершин світового письменництва розпочалась із народних низів, вразила не лише майже аналогічна його власній долі біографія видатного епідеміолога. Адже шлях селянського сина із Чоботарки на Поділлі до посади президента Академії наук України був смертельно небезпечним у прямому значенні цього слова.