Ніхто не проти того, щоб наші співвітчизники добре знали творчість  Сезана й Ван Гога, Левітана і Шишкіна. От лише, хоч як це прикро, чомусь прізвище не менш талановитого художника Миколи Пимоненка більшості українців нічого не говорить навіть у ці ювілейні дні, коли відзначається 150-річчя митця.  
Син богомаза з Приорки, що була на той час віддаленою околицею Києва, з дитячих літ ріс у мистецькій атмосфері. Батько майбутнього видатного художника добре усвідомлював різницю між роботою ремісника і творчістю живописця.

19 березня (за старим стилем) 1882 року в Петербурзі народився малюк, якому судилося довге і славне життя. Втім, навіть з датою його появи на світ після переходу на нове літочислення виникла курйозна і водночас глибоко символічна плутанина. Справа в тому, що при переведенні з юліанського на григоріанський календар одні додавали 12 днів, як це належить робити для подій ХІХ століття, інші — 13 днів як для дат старого стилю у ХХ столітті. Відтак у перших виходило 31 березня, у других — 1 квітня. Однак сам іменинник відзначав свої іменини у нібито неправильний, але напрочуд веселий «день сміху», що цілком закономірно для цієї на диво життєрадісної людини із вкрай непростою долею — Корнія Чуковського.  

За півстоліття своєї композиторської діяльності Микола Лисенко  написав понад тисячу різноманітних за формою і змістом творів — опер, симфоній, кантат для хору й оркестру, романів, пісень тощо, за що зажив слави «українського Бояна». Про видатного українського композитора, 170-річчя якого нащадки вшанували 22 березня, розмовляємо з директором музею «Музична Полтавщина» при Полтавському музичному училищі ім. М. В. Лисенка  Віктором КУЧЕРОМ.

«Боротьба за наукову істину схожа з боротьбою моральною» — ці слова стосуються цілої плеяди визначних учених минулого століття, які були поставлені перед вибором: зректися  власних позицій чи  офіційної точки зору керівної верхівки радянської держави. Здавалося б, абсурдна ситуація, однак вона мала місце в часи ідеологічної боротьби із такою «єрессю», як генетика.  

Телекадри про те, як 45-тонний «Карпатський трамвай» із пасажирами  зі швидкістю 13 метрів за хвилину прокатав минулого літа двадцятисемирічний прикарпатський силач Назарій Павлів, облетіли всю країну. Назарій, капітан збірної команди стронгменів західних областей України, чий силовий рекорд вписано в Книгу рекордів  України, торік став ще й володарем кубка Пеканова в індивідуальному заліку на всеукраїнських змаганнях богатирів у Чернігові.

А зустрілися ми з ним в управлінні фінансів Івано-Франківської облдержадміністрації, де Назарій працює старшим програмістом Головного фінансово-технічного центру Мінфіну України. 

Здавалось би, зовсім нескладно відповісти на нібито просте запитання: чи здатен літак із запасом пального на три години польоту і швидкістю 100 верст за годину здолати відстань у 450 верст між Києвом і Одесою без проміжних посадок на дозаправку? Однак 1 березня 1914 року авіатор Петро Нестеров довів, що це цілком реально, а заодно побив усі тодішні рекорди швидкості і дальності безпосадкових перельотів.

Секрет перемоги розуму над елементарною математикою простий: вихованець школи повітроплавання, який відмінно освоїв техніку пілотування повітряних куль і аеростатів, зробив своїм союзником… попутний вітер, завдяки якому реальна швидкість аероплана відносно землі зросла в півтора раза! Це лише один із численних прикладів, які доводять: попри всю важливість уперше здійснених Нестеровим знаменитої «мертвої петлі» і повітряного тарана, тільки ними його заслуги перед авіацією не обмежуються. 

За часів СРСР розстріляних у Бабиному Яру називали тільки радянськими громадянами, а згадка про єврейську національність більшості з них прирівнювалась до провокації. Нині стикаємося з іншою крайністю, коли за трагедією Голокосту забувають, що йдеться про гігантську братську могилу жертв фашизму різних національностей. І дискусії, для скількох людей Бабин Яр став місцем упокоєння, тривають досі. Офіційна радянська історіографія оперувала цифрою 100 тис. осіб, хоч, на переконання сучасних дослідників, ідеться не менш як про 300 тис. загиблих.

Нині, коли з часу смерті Миколи Данька минуло майже два десятиріччя, сучасники намагаються збагнути літературний і життєвий феномен цього цікавого і непересічного поета. За життя він цурався і уникав багатолюдних зібрань, традиційних творчих вечірок, віддаючи перевагу усамітненню. А якщо й з’являвся на вулицях Сум у своєму незмінному крислатому зеленому капелюсі — за цим орієнтиром всі швидко впізнавали поета, — то зрідка і не надовго.

 Фразу, винесену в заголовок, ми почули лише на третьому році навчання на факультеті журналістики ще в стінах сповитого легендами «жовтого корпусу» столичного університету. Саме тоді на студентів газетної спеціалізації очікувала зустріч із викладачем спецкурсу Степаном Колесником.

Відверто кажучи, досвідчені старшокурсники лякали нас: на лекціях доведеться тріпотіти, наче зайцям у зимову хурделицю. Те, що знаний нарисовець, публіцист і письменник Степан Павлович дуже вимогливо ставився до тих, хто свідомо обрав на ниві журналістики складний газетярський шлях, відверто розповідали й викладачі. Мовляв, потрапите до його рук, тоді й сьорбнете справжньої професійної науки.

Українці на диво щедрі люди, які з легкістю відмовляються від… слави своїх дідів і прадідів. На жаль, саме наше безпам’ятство стає благодатним тлом для нахабної «прихватизації» української історії, яка писалася не лише київськими князями і козацькими гетьманами. Серед видатних особистостей, яких ми чомусь вважаємо чужими, — видатний дипломат граф Ігнатьєв.