Скоро мине рік, як востаннє після досліджень закрили саркофаг князя Ярослава Мудрого у Національному заповіднику «Софія Київська», а пристрасті навколо зниклого скелета великого князя не вщухають. Перипетії зі зміною та поновленням керівництва заповідника тільки додали емоцій, але ніяк не сприяли наближенню до відновлення правди про долю історичної пам’ятки. Більш того — подальші її пошуки, якими останнім часом активно займалися науковці, залишилися під питанням.  

Для чого подаватися світ за очі, шукати екзотику, перейматися, хоч і цікавою, але все-таки чужою нам історією? Побачити, дізнатися, вивчити, відкрити нове — можливо. Втім, озирніться навкруги, розплющте очі, копніть глибше або просто пригадайте давно забуте. І вам відкриється, ні, не Америка чи Атлантида, а історія свого рідного краю з його, повірте, не менш видатними пам’ятками історії та культури.
Все це лежить у нас під ногами. Тільки не у вигляді грошей, які великі комбінатори минулого й сьогодення вміють робити буквально з повітря (на гуманітарній сфері ж бо багато не заробиш). 

Із Донбасу вийшло чимало великих господарників, досвідчених командирів промислового виробництва, організаторів народного господарства. Микола Федорович НІКОЛАЄВ був одним з них.  
Майбутній високопосадовець народився у шахтарському селищі Моспине Донецької губернії у сім’ї шахтаря. Його батько Федір Якович працював забійником на шахті №12, згодом на Моспинській брикетній фабриці. Микола у 1941 р. закінчив середню школу і майже одразу був мобілізований у Радянську армію. Потрапив до 383-ї шахтарської дивізії, був стрільцем 6-го запасного полку, в якому спочатку проходило навчання особового складу, а восени того ж року полк вступив у бойові дії.

Буваючи в древньому Путивлі, де буквально кожен клаптик дихає історією, мимоволі згадуєш про цю легендарну людину. До того ж  про  невидиму присутність Сидора Артемовича нагадують меморіальні таблички та написи на будинках, у яких він мешкав і працював. А що вже казати про Спадщанський ліс, що впритул підступає до міста і в якому й досі витає дух партизанської історії. Ця територія сьогодні відома не тільки в Україні, а й далеко за її межами — Путивльський край залишив у літописі Великої Вітчизняної свою героїчну сторінку завдяки насамперед  Сидору Ковпаку.

Здавалося б, про нього стільки написано і знято стрічок, що важко додати щось нове чи невідоме. Однак з часом ці та інші напівзабуті факти в поєднанні зі спогадами тих, хто особисто знав командира,  набувають нових відтінків і забарвлення, являють грані, завдяки яким постать Героя стає ще більш  рельєфною і виразною. 

Їду в Дяківці Вінницької області — рідне село письменника. Хочу чути землю, живу для його героїв. Хочу побачити, де народився лауреат найпрестижніших радянських премій, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР кількох скликань. Його твори, наповнені значущою і гострою проблематикою, були незручними для влади і тому довго йшли до читача. Письменник відверто казав про бюрократію, відсутність демократії в колгоспах, про сирітські долі... Першим в літературі сказав про голодомор 1932—1933 років. Звісно, він був людиною свого часу і майже піввікову історію українського села подав з присмаком соціалістичного реалізму. Але зробив це так, що і тепер неймовірно цікаво: що він, зі своїм талантом, написав би про сьогодення села?  

Скромна меморіальна дошка на будівлі головного корпусу Житомирського університету ім. І. Франка нагадує, що в гімназії, яка діяла тут з 1893 по 1897 роки, вчився видатний український громадський і політичний діяч, дипломат, історик В’ячеслав Липинський. На жаль, навіть нині далеко не кожному хоч щось говорить це ім’я. Між тим не схильний до марних похвал Євген Чикаленко — відомий меценат і головний видавець першої української щоденної газети «Рада» — згодом назве цього вихованця Житомирської гімназії найталановитішим після Грушевського нашим публіцистом. Йому вторить ще одна відома особистість — історик Дмитро Дорошенко, який вважав наукові праці Липинського «поруч з творами Грушевського найціннішим здобутком української історичної думки, продуктом глибокого наукового аналізу і рідкісного дару широких бистроумних концепцій».  

У світі є набагато більше титулованих футбольних фахівців, аніж Валерій Васильович. Збірна під його керівництвом ніколи не була серед призерів на чемпіонатах світу, його підопічні жодного разу не вигравали найпрестижніший трофей Старого Світу — Кубок європейських чемпіонів. З часом все ясніше стає інше. «Залізний полковник», як його шанобливо називали на заході, — один із небагатьох, хто поривався передбачити, в якому напрямку розвиватиметься футбол, якою найпопулярніша гра у світі буде завтра.  

«Ім’я Марфи Тимченко посідає особливе місце в історії мистецтва і культури України, — зазначає генеральний директор Музею декоративного мистецтва Адріана Вялець. — Вона належала до митців, які, свято зберігаючи традиції народного мистецтва, цілеспрямовано їх розвивали». Основа творчості художниці — орнаментальне мистецтво її рідного села Петриківки, що на Дніпропетровщині. Упродовж свого життя вона створила сотні квіткових і сюжетних композицій на папері, картоні, порцеляні та полотні, спільною рисою яких є витонченість малюнка, відчуття ритму та композиційна довершеність.  

Коли той, хто жив за останніх радянських часів, чує прізвище Ільченко, то зазвичай згадує і Карцева. А далі асоціації ведуть до Жванецького. Адже він писав дуету Карцева та Ільченка мініатюри, які знав, слухав і любив увесь Союз. На відміну від своїх партнерів по естраді, Віктор Ільченко фактично так і залишився в тих часах. Він бо пішов із життя 1992 року. Цього року минуло 20 років відтоді, як артиста не стало, і 75 — відтоді, як він з’явився на світ. Оця подвійна кругла дата і стала приводом для вечора пам’яті, що відбувся нещодавно в Одеському національному морському університеті.  

Упродовж довгих десятиріч ім’я цієї людини було під прихованою забороною, бо за радянських часів кожен великий землевласник вважався насамперед кровопивцем-поміщиком. І навіть знаменитий Дмитро Яворницький, згодом теж підданий обструкції (щоправда, за «націоналізм»), називав Василя Тарновського (молодшого) аматором в археології. Не менш в’їдливо відгукнувся видатний історик про три пристрасті багатого поміщика – до власного парку, старожитностей і… жінок. «Будь то симпатична і згідлива пані чи проста босоніжка, – писав Яворницький, – та на двадцять верст довкола Качанівки (родового маєтку Тарновських – В. Ш.), говорили люди, не було жодної красивої дівки, яка не побувала б у руках пана Тарновського».