Чомусь склався стереотип, що першовідкривач залізорудних скарбів Кривбасу Олександр Поль — романтик і дивак, який, за твердженням численних біографів, «закінчивши курс наук, повернувся в рідні степи, взяв до рук посоха і пішов пішки оглядати могили, городища, урочища». Насправді йдеться про підприємливого прагматика, чиї заслуги нічим не менші, ніж в англійця Джона Юза, від якого зазвичай розпочинають офіційний відлік індустріалізації півдня України. 

Нині важко віриться, що у 1927—1929 роках єдина в Україні Одеська кіностудія випускала понад 40% усіх фільмів у СРСР. Саме на доходи від їх прокату збудували найпотужнішу в тодішній Європі Київську кіностудію. За визнанням сучасників, життя на ній зосереджувалося довкола двох непересічних особистостей — Олександра Довженка та Івана Кавалерідзе.
Утім, коли урочисто відзначали 50-річчя Київської кіностудії ім. О. Довженка, одного з її корифеїв уже не було серед живих, а іншому вручили квиток у… п’ятий ряд балкона третього ярусу столичного оперного театру. 

Скажіть відверто: ви тільки в душі мандрівник чи таким є насправді? Полюбляєте реальні мандрівки чи віртуальні, коли світи і цивілізації, епохи і грандіозні події проходять не повз вас, а ви берете активнішу участь у них? Якщо все це захоплює, тоді нова книжка «Метеорит» відомого майстра українського гумористичного цеху Павла Куща адресована саме вам. 

Це могла бути розповідь про приземлену героїню, яка не будує повітряних замків. Але так само можна було б повідати про неї і романтичну історію —майже 35 років тому вона приїхала піднімати чернігівські ліси; про її сильний характер в одних випадках і про душевну м’якість в інших; про її однаково натхненне уміння як зварити смачний борщ, так і виявити та ліквідувати неполадки хоч у тракторі, хоч в автівці, хоч у деревообробному верстаті. І коли перше ніби так і годиться, то на здивування щодо решти вона знизує плечима: «Так мене цьому добре навчили! Знаю, як працюють двигун і стартер, що таке генератор і коробка передач, навіщо зчеплення і газорозподільний механізм». Це все освіта, здобута в Українській сільськогосподарській академії. 

Непересічний і на перший погляд ніби дивний факт: коли йдеться про науково виважений об’єктивний виклад історичних досягнень людської цивілізації, завжди уважний читач натрапить на внесок українського інтелекту. Творців військової техніки, спорядження та інженерних споруд наші пращури називали давнім словом «розмисли». Сучасна українська мова називає цвіт інтелекту нації «технічною інтелігенцією». Українські інженери творили славу України.  Їхня горда й незалежна козацька вдача, високі досягнення у військово-інженерній справі вочевидь підкреслюють, що військова науково-технічна думка завжди була складовою загальноукраїнської культури, що рівень творчості українських розмислів завжди відповідав, а в багатьох випадках випереджав світові досягнення.

Розкішний український хутір Мотронівка у Борзнянському районі на Чернігівщині. Тут і пасіка, й коні, і вівці, й корови. А гостей — не протовпитися. Одні ярмаркують, другі співають, треті пригощаються яблуками і сливами з Кулішевого саду. А он і хазяїн сидить на жолобі неподалік колодязя з журавлем. Напевне, саме в такі хвилини журливих роздумів про життя він написав дружині Леоніда Глібова — Параскеві: «Я зовсім старий в душі моїй. І мені більше за все потрібна мовчазна самота, як тим запорожцям, що під старість робилися пасічниками…». 

«Коли помирає поет, то помирає щось таке, що не кожний здатний побачити», — так казав герой Івана Миколайчука в його фільмі «Вавилон ХХ». Ці слова і про його своєрідного хрещеника в кіно, його товариша Богдана Ступку. Акторові пощастило увійти до видатної неповторної когорти українських «поетів» кіно 60–70-х років минулого століття, побачити театральних легендарних майстрів і створити свій неповторний талановитий світ — Богдана Ступки. І якимось дивовижно-містичним чином він усе життя був пов’язаний із двома безсмертними філософами: Григорієм Сковородою та Іваном Франком. 

«Ковчег акторських ролей» — одна з живописних робіт актриси Лариси Кадочникової, яку вона представила на своїй персональній виставці в галереї «Атрибут». Що то за ролі, зібрані в уявнім ковчезі? Мабуть, ще не зіграні, бо і виставка народної артистки України, народної артистки Росії, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка має назву «Світ моїх марень і мрій». Актриса і художниця далі грає для нас свої омріяні ролі, витворюючи іншу реальність уже олівцем і пензлем.

Живі замальовки, зроблені під час зйомок фільмів, які увійшли до скарбниці світового кіномистецтва — «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих», повертають нас до творення вітчизняного поетичного кіно, образів видатних режисерів і акторів, які були поруч із талановитою артисткою, — Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука. Тож Лариса Кадочникова створює, можливо, живописну галерею тих образів і сюжетів, які могла б ще реалізовувати на сцені і в кіно. Тому в нашій розмові однаково перепліталися теми образотворчого і кіномистецтва. 

У навколишніх селах Сватівського району, що на Луганщині, мілуватців чомусь кличуть «французами». Жодного історичного під∂рунтя для цього немає. Колеги запропонували версію, що прізвисько приросло після якогось фільму кінця 50-х років ХХ століття, де молодий Микола Мащенко грав роль іноземця: стрункий чорнявий красень. Саме такий, якими видавалися французи тодішньому обивателю з глибинки. Може, саме так і народжуються легенди?  

З  кожної Олімпіади вихованці львівського спорту привозять золоті медалі. Не так давно з найвищими нагородами зустрічали Ірину Марлені та Володимира Петріва. Днями стародавнє місто Лева тепло вітало на головному залізничному вокзалі з тріумфальним поверненням з Лондона наймолодшу «золоту» чемпіонку — фехтувальницю Яну Шемякіну. Попри ранкову пору, море зустрічаючих — друзів, рідних, море квітів і… оркестр, що особливо розчулив скромну за характером дівчину.