Кажуть: нині не час для святкувань, бо в Україні чобіт чужого воїна, що з цинізмом називає себе братом-слов’янином, топчеться по кримській землі. Але більшість переконана у протилежному: обов’язок сучасників пошанувати композитора, який у співавторстві з поетом Павлом Чубинським створив пісню, котрій судилося стати символом, а відтак Державним гімном України. І саме в ці тривожні дні він звучить так потужно, заміняючи нашим співвітчизникам зброю. Отож відкладати поїздку у польські Млини на могилу Михайла Вербицького не стали: якщо хочемо, аби світ нас поважав, маємо й самі вчитися шанувати будівничих своєї держави.  

Належу до того покоління, яке шалено любить Івасюкові пісні, за останні копійки студентської стипендії купували квитки на концерти, бігали в Клуб творчої молоді, де він любив бувати, аби лишень побачити й почути його. І коли в наш спільний дім чорною трагедією ввірвалася звістка про Володину смерть, усі зорганізувалися. Такого велелюдного похорону Львів не пам’ятає за всю свою історію: попри заборони, залякування й розуміння того, що на прощання з Івасюком прийдуть люди в цивільному і кожен присутній буде наче під прицілом, того дня біля його дому не те що яблуку — голці було ніде впасти.  

На те воно і диво, щоб залишатися незбагненим: студент Чернівецького медінституту, самодіяльний композитор злетів у зеніт воістину всенародної слави. Природна геніальність потрапила на благодатний грунт. Батьки не тільки наділили сина талантом і вродою. Вони дали синові шляхетне виховання і добру освіту, зокрема музичну. Володя був професійним скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Малював картини, захоплювався фотографією та кінозйомкою.
Не лише обстановка — сама атмосфера сім’ї Івасюків дбайливо зберігається в Меморіальному музеї-квартирі Володимира Івасюка, що в центральній історичній частині Чернівців. Бібліотека батька, Михайла Григоровича — поета, письменника, викладача Чернівецького держуніверситету, буковинця за походженням. У центрі багатої книгозбірні переважно українських авторів — раритетні видання творів Шевченка. Родинні світлини мами Софії Іванівни, що родом з козацьких земель, шкільні зошити сестер — Оксани та Галини. 

Упевнена, нині ми до кінця не усвідомлюємо ті фантастичні зміни, що відбулися минулого століття в царині природничої науки та технічного прогресу, до розвитку якого причетна когорта українських науковців. Чого варта хоча б діяльність основоположника біофізики Бориса Раєвського, який започаткував згодом провідний у цій галузі інститут в Німеччині. Чи відкриття Любомира Романківа, винахід якого став поштовхом до появи персональних комп’ютерів. 
Але чи добре знають їх в Україні? «Вшанування людей, причетних до розвитку чи заснування того чи того напряму науки, конче потрібне, бо так наша молодь може побачити, як вона розвивалася, чи загалом привертає увагу до науки як такої», — упевнений невтомний дослідник історії науки в Україні професор Василь Шендеровський. 

Поети роблять спробу організувати та оспівати зустріч двох велетів духу: Григорія Сковороди і Тараса Шевченка. Звичайно, не випадково. Дуже вже хочеться, щоб вони разом сказали слово народові. У часі це неможливо — майже століття відділяє їхнє народження. У просторі таке побачення цілком реальне. Воно відбувається в допитливих умах. Його ініціатор — народ, який вважає двох геніїв своїми символами. 

Про це вкотре нагадав краєзнавець Микола Булда у книжці «Край Григорія Сковороди». Твір присвячено історії Чорнухинського району Полтавської області. Чільне місце в історичному нарисі відведено видатному землякові й Тарасові Шевченку, який, імовірно, побував на батьківщині мандрівного філософа. 

Далеко не кожному хоч щось говорить прізвище Івана Фещенка-Чопівського, життя якого трагічно обірвалось у радянських ГУЛАГах. Тим часом ідеться про людину, якою заслужено належить пишатися громадянам двох  держав — України і Польщі.
Один із засновників Польського товариства гутників (металургів), член національних науково-технічних товариств Німеччини, Великобританії, США та член-кореспондент Польської академії наук — все це регалії українця Івана Фещенка-Чопівського. Завдяки його знанням і організаторському таланту в незалежній Польщі створено спеціалізований гутний (металургійний) факультет Гірничої академії у Кракові, сформовано наукову школу металознавства та, що було особливо важливо для становлення польської державності, у найкоротші строки налагоджено власне виробництво спеціальних сталей, зокрема особливо міцних для артилерійських стволів. 

Спільне засідання Громадської гуманітарної ради та Координаційної ради з питань підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Т. Шевченка скидалося на своєрідне підбиття підсумків. Аналізував роботу посадовців усіх рівнів у регіонах, пов’язану з іменем Кобзаря, Президент Віктор Янукович. Критиці нікого не піддав, одначе нагадав, що збереження спадщини українського поета, художника і мислителя для нащадків є одним із найважливіших завдань нинішнього покоління українців.
«У процесі підготовки до цього ювілею ми по-новому усвідомлюємо, що доля дала Шевченкові найбільше після його смерті — невмирущу славу і вічну вдячність нащадків. Наше завдання — берегти спадщину Шевченка і передати її тим, хто прийде після нас», — наголосив Президент.

Майбутній голова уряду народився 12 жовтня 1918 року в селі Лоцманська Каменка Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область). На долю багатодітної селянської сім’ї, де було четверо дітей, випало багато злигоднів. У 1919 р. помер від тифу батько, згодом пішли з життя старший брат і сестра,  сім’я з великими труднощами пережила голодоморні роки. У 1943 р. на фронті загинув ще один брат.
Поворотним випадком, який визначив професію Івана, про що сам згадував, стала у 1930 р. екскурсія школярів на будівництво Дніпрогесу, яке вразило їх своїм розмахом. Він задумав стати електриком і після закінчення семирічної школи у 1933 р. вступив до Дніпропетровського електромеханічного технікуму. Випускники цього закладу, 15 романтичних і завзятих юнаків, серед яких був і Іван Казанець, зробили патріотичний самостійний крок в своєму житті — звернулися у Міністерство важкої промисловості СРСР з проханням направити їх на великі будови країни. 

Поки ми розмовляли з Варварою Антонівною в кімнаті поряд із класом, де сиділо її тридцятеро чотирикласників, я краєм вуха прислухалася, очікуючи, коли ж почне наростати характерний гамір, що завжди виникає там, де збираються докупи хоча б кілька дітлахів. Виходячи, вона попросила: «Посидьте тихенько, до мене кореспондент з газети прийшла». Усього тільки. І цілу годину з класу — нічичирк. 
Півстоліття зі своїх сімдесяти років Варвара Антонівна працює вчителькою. Сорок п’ять — у  гімназії «Межигірській» на Подолі, створеній  1936 року. Багато вчителів у ній, а також завуч — колишні учні Варвари Антонівни. Цього року знову випускає четвертий клас. Наступного її знову просять взяти перший клас. Строгість учительки не відлякує — навпаки: охочих потрапити до її класу більше, ніж вона може взяти. «Не знаю, чи візьму, все-таки вік…» — стенає плечима Варвара Антонівна. І водночас не уявляє себе без роботи: за все життя на лікарняному була, коли оперували апендицит і коли народила доньку. «Здавалося, можна було б уже й не працювати. В мене чудова родина: донька, зять, двоє онуків. А я не можу без роботи. Здається, що тут теж мій рідний дім», — каже. Й очі — вологі.

У місті Суми цю подружню пару знають багато людей. І не лише тому, що обоє уславили себе довголітньою й плідною працею на ниві медицини, а й тому, що дружно, з любов’ю пройшли разом 68 літ, адже побралися у вересні 1945 року… Йдеться про сумських лікарів Ірину Костянтинівну Єгорову та Сумбата Тартатовича Капрельянца.
Із самого дитинства Іринці довелося переживати труднощі. Оскільки батько помер, коли їй виповнилося лише три рочки, увесь тягар виховання доньки ліг на плечі її матері — Єлизавети Євгеніївни, котра походила з дворянської родини, була людиною інтелігентною, освіченою — викладала російську мову та літературу в навчальних закладах Харкова. Про маму в Ірини Костянтинівни лише найкращі спогади.