Яким зазвичай уявляємо будівельника? Це чоловік у спецодязі й грубому взутті із заклопотаним обличчям і мозолястими руками. Такий ночами після роботи книжок не читає, опір матеріалів не вивчає і Григорія Сковороду напам’ять не цитує. Так я думав, поки не познайомився з муляром Олексієм Пацулою. 

Говорити про Павличка завжди ризиковано. Відразу ж губишся через неодмінне відчуття невичерпності теми. Раптом ловиш себе на ганебному бажанні спорснути на щось простіше й легше. То тільки позірно така спокуслива й легка тема. Коли ще не задумався над нею, коли тільки артикулював собі добре знане й широко популярне «Дмитро Павличко», то все мовби й просто. 

Сьогодні  святкуємо 150 років від дня народження Михайла Коцюбинського — видатного українського письменника-патріота, який безмежно любив свою Україну
Особистість визначного українського письменника Михайла Коцюбинського загадкова ще й тим, що своїх шанувальників, які вирушають у мандри його життєвими і творчими шляхами, він і досі обдаровує досить несподіваними сюжетами.

Багато представників старшого та середнього поколінь з далеких шкільних уроків української літератури пам’ятають проникливі рядки про нужденну працю швачки, яка вдень і вночі працювала голкою, аби прогодувати себе і свою сім’ю. Прості й невимушені рядки вчити було легко і швидко, бо вони западали в душу, зримо поставали в дитячій уяві. І навіть через десятиліття ота швачка й досі залишається в закутку пам’яті, щоб за першої-ліпшої нагоди зринути поетичним образом і філігранністю строф. 

Хоч визначний Олександр Довженко помер у 62 роки, у його день народження можемо сказати, що він вже дожив до 120-ліття. Тому що з багатьох його здобутків у кількох мистецьких царинах час не зітер художньої цінності й суспільної значимості. З цього й почали ми розмову з найсоліднішим в Україні знавцем творчості Олександра Довженка  Сергієм Тримбачем. 

«Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї, і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї». Ці крилаті слова Великого Каменяра якнайточніше передають життєве кредо та земний шлях великого духівника українства Івана Огієнка — постаті рівня Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. А ми ще донедавна нічого про нього не знали. Жодна наша енциклопедія до 90-х років минулого століття не давала про нього бодай скупої згадки. Причина — ненависть більшовиків до Великого Українця. 

І за життя поета, й нині його прізвище годі шукати в літературно-критичних  обоймах. Хоч  його байки, гуморески, ліричні поезії, переклади тощо — понад десяток окремих книжок — успішно проходять випробування часом.

1955-го на першу збірку «Байки» в бібліотечці «Перця» тепло відгукнувся Остап Вишня: «От і маємо ми з вами в українській літературі ще одного талановитого байкаря! Велика це, товариші, радість!»

А Максим Рильський, рецензуючи колективний збірник молодих авторів і акцентуючи на байках, писав: «Якщо Павло Ключина — це той самий Павло Ключник, що надсилав мені колись ліричні вірші, то я просив би його не занехаювати й лірики». 

Не знаю, що значнішою мірою вплинуло на письменника Загребельного: його читацька чи життєва біографія. Маленьке степове село Солошине на Полтавщині, де він народився 25 серпня 1924 року. Дитинство, школа, друзі. І довгі зимові вечори, коли запоєм читалися книжки й формувалася його духовна конституція.
В якомусь інтерв’ю письменник зізнається: «Найдорожчі спогади, хоч стільки було потім подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські...» 

Прямуючи столичним бульваром Лесі Українки від станції метро «Печерська» або до неї, не раз відповіси на одне й те саме запитання: як пройти до госпіталю? Туди несуть щось у пакетах не лише для поранених в АТО: попутниця-студентка з рюкзаком цукерок за плечима дізналася в Інтернеті, що звідкись на території шпиталю відправляють необхідне нашим бійцям на Донбас, і вирішила, що й ласощі там не зайві. І хоч із цими перехожими зупинишся хіба на півслова, навіть після такого короткого спілкування вони здаються вже не чужими.  

Пізнього вечора повертаюсь із далекої дороги в Київ і ще з порога чую телефонний дзвінок:
— Як добре, що нарешті застала вдома, — чую бадьорий, але дещо схвильований голос дорогої мені людини. — Коли ми говорили про минуле нашого села, я не встигала всього розповісти. Приїздіть якомога швидше. Бо ж не знаю, скільки ще Бог триматиме мене на цьому світі. І може статися, що вже ніхто не розповість.