Заслужений майстер народної творчості України, доцент Дрогобицького педуніверситету Мирослава Кот відкрила світові культуру бойківської вишивки і понад півстоліття досліджує цей культурологічний пласт. Щоб розгадати, каже, все, що закодовували десятки поколінь і тисячі наших бабунь у різних життєвих ситуаціях і епохах, треба багато часу. Існує якийсь невидимий космічний інстинкт самозахисту нації. Коли занепадає його культура, народжуються люди, в долі яких записано програму її збереження. Це і творці, і носії традиції, і зберігачі її пам’яток, — сказав хтось із відомих українських митців наче саме про неї, Мирославу Петрівну Кот. 

Березнівчанин Володимир Пастушок — відомий в Україні сотник 35-ї майданівської сотні «Волинська Січ», а тепер — командир другого взводу першої роти першого гвардійського резервного батальйону Нацгвардії. 

Днями він, знаний як Пісня, приїхав у відпустку зі звільненого Слов’янська. Худорлявий, невисокий на зріст, пряме світло-русяве волосся, сині озерця очей, приємна усмішка… Аж не віриться, що це за його голову терористи готові дати 50 тисяч доларів…

Марлен Матус — засновник і незмінний художній керівник першого в СРСР і єдиного в Україні знаменитого Дніпропетровського обласного дитячо-юнацького кіноцентру «Веснянка». Культова особистість, видатний фотомитець і фундатор дніпропетровської школи фотографії, світла і талановита людина, він віддав вихованню дітей понад 40 років.  

Здавалося, життя закінчилося, і ніщо не вплине на його рішення покинути цей світ. Глибока депресія, яка охопила молодого вченого, мала підстави: Людмила, його кохана дружина, померла від сухот. Однак величезна доза морфію лише завдала сильного отруєння. Горе, щоправда, загострило давню хворобу зору — Мечников став гірше бачити, боліли очі.
Тож життя стало для чоловіка сірого кольору в прямому і переносному сенсі. Механічно ходив на лекції, які читав для студентів Новоросійського університету, як тоді називався Одеський виш. Удома брався за конспекти, пробував гортати давно розпочаті наукові праці, для яких зроблено стільки нотаток, однак нічого не виходило.

Він мав Бога в серці і людей у душі до останнього подиху, ставши взірцем душпастирства, пішовши на смерть разом зі своїми двома сотнями вихованців. Євреї назвали Омеляна Ковча Праведником України, поляки — парохом Майданека. Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив його Блаженним Священномучеником.
Не знайшлося такої сили на світі, щоб відняла в нього віру і найвищу любов до ближнього. З високо піднятою головою переступив межу життя і смерті в концтаборі Майданек: «Тут бачу Бога, який однаковий для всіх».

 Усі, хто захоплюється краєзнавством і шукає нових вражень, не розчаруються, побувавши у селі Дідівці й нині. По-перше, тут дуже красиво: справжній райський куточок. По-друге, саме з цим місцем пов’язані найщасливіші й найбільш натхненні у творчому плані роки науковця, а спогади про особистість Костомарова й незвичайну історію його життя місцеві жителі переказують з покоління в покоління.
Щебетання солов’їв у верболозах тихої річечки таке проникливе, що на містку мимоволі стишуєш ходу. Здається, й сама дорога пригальмовує тут біг — можливо, пригадує такий самий погожий день приблизно півтора століття тому. Тоді сільські краєвиди були трохи іншими — з рясними житами навколо, маленькими біленькими хатками під солом’яними стріхами, вітряками на місці сучасних котеджів, та й місцева шосейка не красувалася твердим покриттям, а колеса легкого екіпажа м’яко котилися в пухкій порохняві. Сивий, трохи чудний на вигляд добродій у широкому одязі та велетенських чоботях (він полюбляв взуття довше, ніж потрібно) замислено споглядає навколишній світ. Він настільки проникає в буяння весняної природи, що почувається невіддільним від неї. 

Звитяга — одна. А творців її — мільйони. Коли окупант топче нещадно твою землю, сіє смерть, не важливо, скільки тобі років, фронтові дороги ведуть у складі регулярних військ чи ти дієш у повстанських, партизанських загонах, головне — здобути перемогу над поневолювачем. Коріння воюючої України в Другій світовій було глибоким і міцним. 
Свою вагому лепту в безкомпромісну боротьбу з ворогом, поза всяким сумнівом, внесла й Українська повстанська армія. Створена на Волині, вона активно била супостата в Галичині, на Поділлі, Закарпатті, Буковині, Поліссі, в так званому Закерзонському краї. Її загони мали бої в нинішніх Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій, Київській, інших областях. Були в лавах УПА не лише українці, а й представники багатьох інших національностей.

Кількість солдатів, які загинули під час Другої світової, порахована тільки приблизно. На День Перемоги традицією стали парад ветеранів та запрошення до школярів, щоб розповіли про те, як воювали.

Про дітей війни говорять не часто. Їхні спогади вперше цього року в Луганську збирали волонтери фонду «Світло серця» й школярі в рамках проекту «Одне дитинство — різні долі». Ще ніхто і ніколи не намагався порахувати, у скількох хлопчиків і дівчаток війна забрала найдорожче  — батьків і рідних, розкидала по світу й обпекла серця так, що тільки своїм онукам вони дозволили носити імена загиблих матерів.

Ілля Долженко, п’ятикласник СЗШ № 48 Луганська, збираючи матеріали до акції, розпитував і свого дідуся Ростислава Йосиповича Муравця про його дитинство, обпалене війною. Хлопчина так емоційно перейнявся, що почав писати вірші. Ось така історія. 

Його ім’я добре знане не тільки на Сумщині, а й за її межами, бо впродовж кількох десятиріч заслужений діяч мистецтв України Микола Юдін беззмінно працює у сфері культури і мистецтва.

Розпочавши трудовий шлях на посаді директора сільського будинку культури у поліській глибинці, нині працює директором Сумського обласного академічного театру драми та музичної комедії імені М. Щепкіна.

Сьогодні Микола Юдін — співрозмовник кореспондента «УК».

Не варто вірити в містику, заглиблюватися в теорію реінкарнації, щоб усвідомити просту річ: помираємо не всі. Деякі особистості приречені на вічне життя.

Серед вічно живих і Василь Олексійович Степанченко. Намагалися деякі недоброзичливці ще за життя через анонімки та наклепи знищити його професійно — не вдалося. Ось і живе він нині у всьому: в заводському ритмі, в літаках, у людях, хто гордо себе іменує «авіаторами». А ще живе у нащадках, правнуках.