У сумнозвісному Емсь кому указі, який, на переконання його розробників, мав остаточно вирішити «малоросійське» питання, окремим рядком вказано: «Немедленно выслать из края («Южно-Русского», на думку властей. — В.Ш.) Драгоманова и Чубинского, как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов». Гідна подиву «увага» вершителів долі Російської імперії до начебто дрібного чиновника Павла Чубинського, який після повернення із заслання (до речі, без жодних доказів вини та рішення суду) займався лише статистичними дослідженнями та збором етнографічних матеріалів.

За життя він встиг зробити стільки відкриттів і досягнень, що вистачило б на кілька десятків визначних винахідників і науковців. За 38 років під його керівництвом народилося ціле сімейство Анів — 20 типів літаків і понад 80 їх модифікацій. У його конструкторського бюро не було жодної невдалої моделі, всі створені ним машини швидко запускали в серію.

 Він архітектор, художник, композитор, майстер музичних інструментів, мистецтвознавець…
Грати  класику — чи в карти?
Таким зображують космічний транспорт інопланетян. Але відколи «Літаюча тарілка» стала корпусом Інституту інформації на Либідській площі столиці України, минуло понад 40 років, і жителі Києва звикли до модерністської споруди, немов до тарілок на своїх кухнях. Вони щодня переступають поріг інституту як покупці виставки-ярмарку одягу на його першому поверсі. Але чи зводять очі вгору перед цим закладом, щоб зацікавитись: а що ж нині там, за каламутною смужкою запиленої скляної стіни, захаращеної мотлохом, яка між двох напівсфер «Літаючої тарілки»? Хто й навіщо замислив її саме такою і яка доля в неї нині — відомо небагатьом.
«Ця пам’ятка архітектури створена за проектом видатного зодчого Флоріана Ілліча Юр’єва у 70-х роках минулого століття і віднесена Віденським музеєм архітектури до видатних європейських архітектурних проектів. 

Широковідома відповідь уже студента Петербурзької медико-хірургічної академії Степана Руданського  на батькові докори, коли той вимагав від сина: «Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши»: «Заказують мені мою рідну мову, але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців. Батько, може, не любить свої мови через то, що нею говорять у нас мужики, — а нібито в Московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і в Бога, і в натури».  

Першому Президенту незалежної України Леоніду Кравчуку виповнилося 80 років. Серед численних заходів із цієї нагоди особливе місце посідає документально-книжкова виставка, організована Національною бібліотекою імені В. І. Вернадського та Державною архівною службою. Вона вшановує ювіляра, за часи президентства якого в Україні розпочалася розбудова демократичної держави, зміцнення її міжнародного авторитету, утвердження як повноправного члена світового співтовариства.

Виставка є експозиційним проектом, що поєднує комплекс унікальних архівних документів, фотоматеріалів, книжкових видань і музейних експонатів із фондів центральних та обласних державних архівів, Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського, приватних колекцій. 

Під час проведеного кілька років тому опитування чехів на тему, що є найвідомішим брендом їхньої країни у світі, на першому місці опинилося знамените чеське пиво, на другому — уславлена хокейна збірна, а на третьому — бравий солдат Швейк. Нині вже важко повірити, що за життя автора безсмертного літературного героя жодне з видавництв не ризикнуло друкувати «низькопробний» і «аморальний» твір, а книгарні відмовлялися торгувати романом, якому немає місця у «пристойному товаристві».
Біографи Ярослава Гашека не втомлюються нагадувати, що життя письменника начебто скрупульозно відображене в численних спогадах його сучасників. Та на ділі важко провести межу між легендами і реальними фактами з долі постійного завсідника празьких кав’ярень і шинків, якого друзі невипадково прозвали «бродячим гусеням». Тим більше, що майбутній сатирик ще з юнацьких літ не лише любив іронізувати над собою й оточенням, а й вирізнявся фантазією і відвагою.

Скульптурна композиція, присвячена видатному киянину, який своїми досягненнями прославив Україну в усьому світі, віднині прикрашатиме вулицю Михайла Грушевського. Пам’ятник, який десять років тому було встановлено на території стадіону «Динамо», стане помітнішим та доступнішим для тисяч киян та гостей столиці, які щодня приходять вшанувати великого тренера. 

За українською письменницею російського походження міцно закріпилася сумнівна слава «фатальної жінки» і навіть конформістки. Втім, ще Борис Грінченко доводив, що грішно докоряти людині її національним походженням, а заслуги «московки» Вовчок перед Україною значно вищі за внесок більшості її затятих критиків.
В офіційній біографії Марії Вілінської (таке дівоче прізвище письменниці) вказано, що її мала батьківщина — село Єкатерининське Орловської губернії. Втім, запис у метричній книзі засвідчує, що згадуваний хутірець входив до парафії села Козаків, де була найближча церква. Отож не випадково у сім’ї Вілінських знали й шанували українські пісні, які нагадували про походження батьківського роду з Київщини.

Завжди, коли випадає бувати в містечку Тростянець, що за 45 кілометрів від Сум дорогою на Харків, неодмінно  заходжу до кімнати-музею видатного уродженця районного центру Миколи Хвильового, що в приміщенні першої загальноосвітньої школи. І хай місцева експозиція не переобтяжена  унікальними документами чи речами, тут збережено сам дух і обстановку, в якій виростав майбутній талант. 

«Випадково я чув, як одна американська пані запитала, скільки коштувало б  купити хутір в Ісландії... Це викликало вибух гніву в  тому ісландцеві, до якого було спрямоване запитання. Він вичитав у відповідь цілий патер ностер (Отче наш. — О. П.) про те, що хутори ісландські взагалі не продаються, а переходять у спадщину сторіччя за сторіччям, а тим більше не продаються чужинцям... Парадокс: країна без меншостей — суцільно двомовна. Не тільки інтелігенція говорить по-англійському. Ледве чи можна знайти шофера автобуса, що не показав би вам дорогу, або продавальницю тістечок у крамниці, яка не відповідала б на всі ваші запитання доброю англійською мовою. Але, звісно, годі знайти двох ісландців, які б говорили англійською мовою між собою. Це не легше, ніж купити хутір чужинцеві».