Серед тих, хто закладав підвалини незалежної України, — яскраві особистості, про яких через різні обставини призабули. А їхній внесок в утвердження нашої молодої держави також вагомий. Саме такий, на думку полтавців, їхній земляк, державний та громадський діяч, учений-історик, шевченкознавець Василь Костенко (1912—2001), якого, як стверджує директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки член-кореспондент НААН України Віктор Вергунов, незабутній Олександр Довженко любив більш за всіх людей в Україні. Про це він прочитав у щоденнику метра. 

Майбутній філософ і правдолюб, якого пізніше наречуть своєрідним українським оракулом, з’явився на світ 13 грудня 1928 року в селі з простою назвою Сельце, що на той час входило до Горохівського повіту Волинського воєводства Республіки Польщі. Пішов із життя 1 грудня 2014-го в одній з київських лікарень, не доживши до свого дня народження менше двох тижнів. За майже 86 років, відміряних йому Всевишнім, сталося стільки всього, що цих подій вистачило б на кілька життів, та Господь, випробовуючи дух цього чоловіка на міцність, усе це дарував йому одному. 

Україні пощастило не лише на своїх славетних дочок та синів. У її тисячолітній історії чимало гідних сторінок написано чужинцями, для яких українська земля стала другою материзною. Один із перших у цьому ряду — нащадок давнього литовського князівського роду історик, дипломат, філософ, державний діяч Ян (Іван-Степан-Мар’ян) Токаржевський-Карашевич. 

Я перестав дивитися новини. Не тому, що не цікавлюся тим, що відбувається в Україні й за кордоном. Наші інформаційні випуски більше схожі на бойові зведення. І не обов’язково вони надходять зі сходу країни. Навіть у далеких від передової фронту областях журналісти-телевізійники чомусь знімають здебільшого криваві сюжети. А хочеться бачити в новинах не лише негатив. 

У 20-х роках минулого століття не було в Україні популярнішого письменника, ніж Остап Вишня. Його називали «королем українського тиражу», бо більшим накладом тоді видавали хіба що твори Тараса Шевченка. Однак навіть всенародна слава не врятувала гумориста від тернової дороги більшості його колег-письменників, яким не була байдужою доля Вітчизни. Лише завдяки щасливому збігу обставин Павло Михайлович Губенко (так насправді звали автора популярних донині «Вишневих усмішок») вцілів у жорнах тоталітарної машини терору. 

Родом з Миколаївської області, 25-річний Максим нині живе в Яворівському районі Львівщини. Там його родина, улюблена справа. Але так сталося, що після контузії та часткової втрати слуху і зору в зоні АТО він проходить курс лікування та реабілітації саме в Миколаєві, в міській лікарні №4. Тут йому все знайоме — місто і вже рідна 79-а аеромобільна бригада. Втім радіє і новим знайомствам — з місцевими волонтерами. Вважає, що саме вони мають справжні особливі «ліки», що допомагають, — душевне тепло, доброту, щедрість.  

Забезпечити всю Запорізьку область високоякісними продуктами з фірмовою маркою свого підприємства давно мріє генеральний директор публічного акціонерного товариства (ПАТ) «Племзавод «Степний» Анатолій Волков. І не просто мріє — він наполегливо робить реальні кроки. Щорічно очолюваний ним колектив розширює виробництво сільгосппродукції, впроваджує нові технології. 

…Він ішов Хрещатиком на милицях, але принципово не сідав у візок. Так бойовий офіцер Сергій Сивий прагнув довести собі та всім, хто бачив марш миру, що українців не зігнути до землі за жодних обставин. Земляки, звісно ж, упізнали в ньому відомого рівнянина Сергія Пандрака (Сивий — псевдо. — Авт.), багаторічного голову Рівненського відділення Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, який у бою під Хрящуватим утратив ногу.

Нарешті він у Рівному. Ми спілкуємося в офісі МЖК, де й раніше не раз зустрічалися: щоправда, за інших обставин та інформаційних приводів… Сергій, вочевидь, читає в моїх очах іще не озвучене запитання і випереджає мене:
— Мабуть, хочете запитати про те, що й усі: чого ти туди поїхав у свої 52 роки, в тебе ж усе є? Відповідаю неоригінально: а хто, як не ми?

У післямові до збірки творів великого хірурга й письменника Миколи Амосова Юрій Щербак акцентує на цьому дивному творчому гібриді: поєднання літератури й медицини. Відразу ж пригадуються імена письменників-лікарів Авіценни, Ф. Шиллера, А. Конан-Дойля, С. Моема, А. Кроніна, С. Лема, М. Булгакова, А. Швейцера і, звичайно ж, його, Юрія Щербака.
Майже півстоліття тому створено європейську асоціацію лікарів-письменників, яка на конференціях паралельно розглядає медичні й літературні проблеми. І це закономірно, бо, як нагадує Юрій Щербак, медицина й література виростають з одного гуманістичного кореня.

Яким зазвичай уявляємо будівельника? Це чоловік у спецодязі й грубому взутті із заклопотаним обличчям і мозолястими руками. Такий ночами після роботи книжок не читає, опір матеріалів не вивчає і Григорія Сковороду напам’ять не цитує. Так я думав, поки не познайомився з муляром Олексієм Пацулою.