В історії літератури трапляються випадки, коли той чи той митець стає відомим завдяки одному-двом створеним шедеврам. Тобто свій остаточний вердикт виносить час: або ж пускає за вітром численні опуси, або прискіпливо пересіює їх, залишаючи найцінніше і найпотрібніше.
Михайло Петренко — виняток із винятків. За свої 45 років написав зовсім мало, а до нащадків дійшло ще менше. Якщо точніше, 19 поезій, надрукованих здебільшого в період з 1841 по 1848 рік. З-поміж них — два справжніх пісенних шедеври, що вважаються народними і чарують дедалі нові покоління слухачів не тільки в Україні, а й далеко за її межами: «Дивлюсь я на небо» та «Взяв би я бандуру». 

На півстоліття ім’я Степана Юрійовича Коляджина, письменника, поета, журналіста, драматурга і талановитого редактора найвідоміших творів Михайла Шолохова, Бориса Пастернака і навіть репресованого поета Павла Васильєва загубилося в Москві. У рідному селі Яворові, що заховалося в перелісках між Гошовом і Долиною, що на Івано-Франківщині, казали по-різному. І навіть так: що будемо побиватися за якогось москаля…
Здібного хлопця разом із братом вивезли з Галичини, охопленої полум’ям Першої світової, кубанські козаки, які займали наступальні позиції в районі прикарпатського села і подружилися з яворівськими селянами.

До ІІІ Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz вийшла друком книжка «Czernowitz. Черновцы. Чернівці» одного із його засновників — письменника Ігоря Померанцева (нині — редактор російської служби «Радіо Свобода» у Празі). «Це книжка про ауру міста, — зазначив у передмові відомий есеїст Сергій Воронцов. — Аура — це найбільш творча стихія світу. Іноді здається, що не місто чи його жителі породжують ауру — це аура породжує їх. Так у Космосі туманності з часом згущуються в зірки і планети». 

Ярослав Павуляк із села Настасова на Тернопільщині з дитинства знав, що треба випробувати щонайбільше земних доріг, щоб віднайти з-поміж них власну, доленосну. Ось як він про це пише: 

Дитинство Костянтина Георгійовича, за його словами, пройшло в Черкасах і в маєтку Городище (нині Білоцерківського району Київської області), де була дідизна давнього запорозького роду Паустовських. «Коли Запорозьку Січ при Катерині ІІ розігнали, частину козаків оселили над берегами річки Рось, біля Білої Церкви, — згадував К. Паустовський. — Козаки неохоче сіли на землю. Їхнє буйне минуле ще довго докипало в крові. Навіть я, народившись наприкінці XIX століття, чув від старих розповіді про криваві герці з поляками, походи в Туреччину, про уманську різанину й чигиринських гетьманів. Наслухавшись цих розповідей, я грав з братами в запорозькі битви».  

У найкращих «жіночих романах», де розважальність поєднується із філософською складовою, жінка позиціонує своє майбутнє у взаємодії із самцем: багатим, мужнім, красивим, розумним, освіченим і репродуктивного віку. У декого той вік починається із 13 років. Трапляються сюжети, де перша жінка у підлітка — мамина найближча подруга. 

Фахівці відзначають бум жіночої української прози. Та який там бум, коли книжка для багатьох українців стала такою самою екзотикою, як на початку 90-х років минулого століття перегляд фільму в кінотеатрі.

Історія Книжкової палати України пов’язана зі знаковими іменами: Володимира Винниченка, який як голова  Директорії Української Народної Республіки затвердив закон про її утворення в Києві 24 січня 1919 року; професора Івана Огієнка, тодішнього міністра Народньої Освіти, підпис якого — під пояснювальною запискою до законопроекту.  

У  чернівецькому видавництві «Книги-ХХІ» вийшли двома мовами — німецькою і українською — поезії Зельми Меербаум-Айзінгер під назвою «Я тугою огорнута. Вірші єврейської дівчини до свого друга». 

Процеси глобалізації  та Інтернет дають можливість миттєво дізнатися про все, що відбулося кілька хвилин тому в найвіддаленішому від нас куточку світу. Однак у великій кількості інформації, що потрапляє у Всесвітню павутину, трапляється й така, яку можна назвати 25-м кадром. Тобто її фактично використовують для зомбування людей. У багатьох випадках  цілком усвідомлено. Саме про це йтиметься далі.  

Мішель іронізує: щоб правильно написати його прізвище, французові потрібно хвилин з десять. Йому було складно  визначитися, за кого вболівати на Євро, адже прожив у Франції майже 50 років, але останні десять тісно пов’язані з Україною. Саме про ці роки французький підприємець зі слов’янською душею написав книжку, яку презентував у Національному музеї Тараса Шевченка — родовому палаці Ніколи Артемовича Терещенка, свого пра?прадіда. Мемуарні роздуми «В пошуках скарбу родини  Терещенків» автор присвятив своєму батькові та онучці Луїзі, яка народилася в США на початку 2012-го.