У «Мистецькій вітальні» Чернігівської обласної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка вшанували пам’ять незаслужено забутого на довгі роки українського поета Анатоля Олійника, якого наші сучасники назвали чарівним ліриком із Борзни. Його поезії дійшли до нащадків у вигляді трьох невеликих збірочок: «Вітрила напнуто» видано через 35 років, «Амурову декаду» — через 62 і «Віват, життя!» — через 70 років після смерті автора. Не надто багато він встиг написати за несправедливо обірвані долею свої 34 роки. Але всім, хто читав його довершені й щирі вірші, зрозуміло, якої великої втрати зазнала українська поезія. Торік минула 110-та річниця від дня народження поета.  

Трагічно коротка його творча біографія —  всього якийсь десяток років.

Сімнадцятирічним він так позиціонував себе, чи то, як це прийнято  казати, свого ліричного героя, який, здебільшого, є авторовим alter ego.

«Видання  книжки — це перша спроба в історіографії подати комплексну картину політики того періоду вітчизняної історії. У роботі проаналізовано такі аспекти кримської проблеми, як ставлення українських державних структур до статусу Кримського півострова, їхні стосунки із кримським урядом, режимом Петра Врангеля, реакція на пропозицію частини кримськотатарських політиків надати Польщі мандат на Крим. Окрім того, розглядаються такі невідомі чи маловивчені сюжети, як діяльність українського підпілля у врангелівській армії, українського національного руху в Криму в 1919—1920 роках, українських дипломатів з утворення Чорноморської федерації, кримського представництва в Києві та боротьбу за Північну Таврію взимку 1918—1919 років», — зазначив Віктор Лукашенко, керівник кримської філії Національного науково-дослідного інституту українознавства та світової історії.  

Отой хлопець молодий, як співається в популярній пісні, вийшов у степ донецький, котрий, стверджують деякі «знавці», і до того був «ісконно руськім». А надалі, побутує думка, в Донбасі українською мовою розмовляли тільки одинаки, які приїхали працювати у всесоюзну кочегарку з далеких «українських» земель. Та й ті невдовзі перейшли на «нормальну» мову — суржик чи ту ж спотворену російську, яку спершу не кожен етнічний росіянин зрозуміє. Невже й справді українців та державну мову на 22-му році незалежності тут не знайти вдень із ліхтарем? Відповідь на ці та інші запитання «УК» допоможе знайти доктор філологічних наук професор Анатолій ЗАГНІТКО.    

Здається, Юрій Буряк виробив власні методи аналізу історичних травм сучасної свідомості, травм душевних, які він не соромиться пойменовувати. Тому його поезії у книжках «Коло навколо» (2011) та «Амальгама» (2012) повні несподіванок у своїй відвертості, і є, за висловлюванням Алена Бадью, процедурою істини.
Цей аналіз відбувається на молекулярному, смисловому й емоційному рівнях. Кожен його твір — немов фрагмент якогось одного, монументального, тому там так багато посилань на різноманітні джерела: від політичних до фольклорних, від історичних до філософських...

Леонід Горлач починав разом із шістдесятниками, і тодішні його поезії, як згадує Борис Олійник, «променіли непоказною, але відчутною внутрішньою культурою, тактовністю у поводженні зі словом». 1982 року з’явився історичний роман у віршах «Ніч у Вишгороді» — важливий твір для української поезії в осмисленні національної історії і принципово інша якісна сторінка в біографії поета. На зміну ліричним експромтам, що з’являлися несподівано й легко, прийшов мовби викуваний вірш, з одвічною загадкою народження і смерті людини.   

У культурному житті області поява 600-сторінкового видання «На пагорбі долі» може претендувати на одну з вагомих подій. Адже в нас не так часто народжуються творчі здобутки, де у сконцентрованому вигляді блискуче показані єдність історії, традицій, сьогодення і надії краян на краще завтра. 

Отож місцеву виконавчу владу і тернопільських краєзнавців, організаторів туристського бізнесу можна привітати з непересічною подією: через погляд талановитого журналіста для прийдешніх поколінь назавжди зафіксований потужний пласт історичних колізій та оригінальної культури, яку зберіг і розвиває цей регіон. 

Премії цього популярного інтернет-порталу вручають щорічно, і попри суб’єктивність літературних смаків такі церемонії нагородження переможців стають певним підбиттям книжкових підсумків року. Хоч на істину в останній інстанції вони не претендують, а лише виражають думку експертного журі «ЛітАкценту» у складі письменників, критиків, науковців на чолі з відомим літературознавцем професором Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимиром Панченком. 

Без чого найперше неможливо уявити українця й Україну? Без рідного слова. Хоч дехто протиприродно так не вважає… Дякувати Богові, що маємо з 2001 року такий феномен, як Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, який утверджує державний статус  української мови, допомагаючи мільйонам юних громадян України усвідомити її престижність. Про те, як це відбувається вже тринадцятий рік, – розмова з головою Координаційної ради цього конкурсу Михайлом СЛАБОШПИЦЬКИМ. 

Переклад будь-якого твору – справа не з легких, а якщо ця книга є священною для  великої кількості людей, то праця стає просто титанічною. За таку роботу взявся кримський письменник і поет Валерій Басиров. Завдяки його наполегливості і таланту книгу мусульман Коран ми маємо змогу читати українською мовою. Перше видання побачило світ ще 2010 року, але там, на думку фахівців, були певні неточності у значенні слів. Тож друге видання «Перекладів смислів Корану» вийшло з урахуванням зауважень. Та й цей варіант не став остаточним: поет і далі  вдосконалює свою працю. Зокрема цього року він готує до випуску вже четверте видання книги.