Телевізор, як то часто буває, блимав від активного пошуку в ньому чогось цікавого. Раптом зупинився на новому проекті «Великий пекарський турнір». Відверто кажучи, мене не зацікавила його реклама. Річ у тому, що не належу до цільової аудиторії проекту. Я — швидше дегустатор, аніж кулінар. А випікання взагалі вважаю справою для утаємничених… Тож кулінарні передачі вмикаю хіба що, як кажуть, для тла. А ось українські пекарі зацікавили. Навіть виникло бажання самій занурити руки в тісто. Гадаю, передусім мене захопила естетична й інтелігентна подача програми.  

«Ми його втрачаємо! Сім кубиків ефедрину внутрішньовенно!» Ця фраза стала культовою для багатьох серіалів, головні герої яких — медики.

Багато років медицина була таємницею за сімома печатями: лікарі могли врятувати життя, допомогти у критичній ситуації і вважалися кимось на кшталт намісників ангелів-хранителів на землі. Вони знали і вміли те, чого не знали і не вміли всі інші. Пієтет перед людьми в білих халатах у багатьох з нас зберігався  з дитинства. 

Ім’я Віри Холодної відоме практично кожному українцеві чи росіянину. При цьому навряд чи більшість із них назве якийсь фільм за її участі. Нині, на жаль, таких стрічок залишилося тільки п’ять. Одна з причин цього зрозуміла: радянські люди виховувалися в дусі одвертої зневаги до всього, що відбувалося до вікопомного 1917 року. А тодішня «кіношка» взагалі викликала презирство як щось допотопне. Віра Холодна міцно пов’язана з тією «допотопністю». Ніц, все це нам точно не потрібне... Традиція ставитись саме так до раннього російського (а з ним і українського, якого лишилося ще менше) кіно напрочуд стійка. 

У неї, як у справжньої української красуні, є все: стать, неприступність, велич і водночас ажурність та легкість, з якою ця 2700-тонна башта червоно-білим птахом стрімко здіймається у бездонну синяву неба. У неї просто не можна не закохатися. І в 40 вона залишається стрункою і привабливою, напрочуд міцною, по-сучасному досконалою, зі смаком вбраною. Варто лише підвести вгору очі, щоб уважно роздивитися й належно оцінити цей диво—витвір людського розуму і рук. Причім наш, український – не гірший, як з’ясовується, за паризькі, берлінські, московські аналоги, а навпаки, такий, що перевищує відомі світові телевежі за багатьма технічними параметрами. 

Одна з вулиць у передмісті Парижа має ім’я українця Сергія Виноградського, видатного вченого-мікробіолога, автора фундаментальних відкриттів у природознавстві кінця XІX — початку XX століття. Його ім’я також добре знають у Цюріху та загалом у наукових колах світу. Але не на рідній землі. Прислужився випадок.

Якось канадський професор Євген Рослицький, українець за походженням, був здивований, що його колега з України не чув про знаменитого земляка, якого сам Луї Пастер запрошував на роботу.

Невдовзі київський професор Василь Шендеровський у своїй статті зауважив, що нині на Сергія Виноградського претендують три країни: Франція, Росія і Швейцарія. А що ми? Закрутилося колесо досліджень…

А нещодавно помітною подією у наукових колах стала презентація науково-документального телефільму про життєвий шлях ученого (про це «УК» писав у попередніх номерах). Про нього та про творчі аспекти створення стрічки розмовляємо з її автором — вінницьким краєзнавцем Леонідом ФІЛОНОВИМ. 

Ще не народжених немовлят розглядають при УЗД лише лікар, мама  і тато, дізнаючись наперед, з’явиться на світ донечка чи синочок. А як побачити, мов те очікуване дитя, самобутність художнього фільму, коли відзнято тільки якусь його частину, а «носик, ротик, чубчик» постають в оболонці трихвилинного тизера розрізнено й на хвильку? У цю творчу заінтригованість нині посвячується значно більше людей, ніж вище згаданих троє, бо на міжнародних кінофестивалях приживається така програма, як WORK-IN-PROGRESS, куди експерти відбирають фільми ще у процесі виробництва, прогнозуючи перспективу їхніх подальших і фестивальних доль, і прокатних — в інших країнах. У число таких 19-ти, обраних нещодавно в Карлових Варах, потрапив і тизер «Толоки» Михайла Іллєнка, який перед тим презентували в Каннах, опісля — в Одесі. 

Упродовж десяти днів відбувався дев’ятий щорічний Міжнародний фестиваль молодіжних та дитячих театрів «Південні маски». Якщо в попередні роки основні театральні дійства проходили в Миколаєві, цього року географію заходу розширено. Театрали відвідали ще й Одесу, Коблеве та Южне. 

На під'їзді до Запоріжжя обрій затягло сіро-блакитне марево. Мені пощастило: того дня подих численних труб відносило в інший бік. Вітер і сонце не залежать від волі влади, а ось чистота вулиць — її заслуга. І, звісно, майже 700 тисяч жителів, адже це одна із складових культурного буття міста. Яке воно в Запоріжжі?  
У вихідні обласний центр пропонує насичену програму. Крім кінотеатрів — цирк, виставки, концерти, музеї: просто неба… і під дахом звичайної п’ятиповерхівки, де розмістили обласний художній музей. Дивно, адже Запоріжжя загалом вирізняється на архітектурній мапі, тут чимало цікавих будівель, бо «ніде в світі під конструктивізм не віддавали цілі міста».

Майже 52 роки тому відбулася перша пробна 10-хвилинна трансляція  Чернівецької обласної телестудії. Її учасник оператор Олександр Якименко стояв за телекамерою до 2007-го. Хто ж, як не він, один з фундаторів буковинського телебачення, може розповісти про становлення галузі.  

Цей учений належить до когорти таких великих науковців, як Луї Пастер, Роберт Кох, Ілля Мечников. Нащадок гетьманського роду Скоропадських, Сергій Виноградський народився в Києві, працював у Петербурзі, Швейцарії, Франції, та найкращими роками свого життя вважав час, проведений у родинному маєтку на Хмельниччині. Був талановитим музикантом та господарником, проте справжнім його покликанням виявилася наука, в царині якої Сергій Виноградський зробив гідне Нобелівської премії відкриття — явище хемосинтезу, ввійшовши таким чином до плеяди найвидатніших «ловців мікробів» ХХ століття.