Кохання — почуття чи не завжди вистраждане у своїй сутності. У головних героїв романтичної оперети Ярослава Барнича «Шаріка», на прем’єру якої запросив Тернопільський академічний драмтеатр ім. Т. Шевченка, вони витримали перевірку війною, часом, але не погасли, навпаки, запалили ватру людського щастя. «Про серця біль вам розкажу», — твердить головний персонаж — поручник кінноти українських січових стрільців Степан Балинський.   

Споживчий ринок можна порівняти з полем бою: продавці проти покупців. Але нам, покупцям, воювати набагато складніше. Проти нас працює ціла система — продавці, охоронці, адміністрація. У будь-якій війні перемагає той, хто краще підготовлений. Саме цій меті — підвищити обізнаність людей і підняти культуру споживання — присвячена програма «Територія обману», яка протягом року виходить на каналі 1+1.
Почалося все зі звичайної курки-гриль, якою у відрядженні отруїлися колеги телеведучого Олексія Душки. Тоді він і вирішив зробити передачу про товари, які ми купуємо в супермаркетах. Після першого випуску з’ясувалося, що проблем, про які варто поговорити, — безліч. 

Відразу скажу, що не збираюсь вимагати заборони на показ мультиків про Крокодила Гену, Простоквашино, Вовка із Зайцем. Так само як і радянського серіалу про Шерлока Холмса з Василем Лівановим у головній ролі тощо. І вирізати всі сцени, де головні герої димлять тютюном, теж не буду пропонувати. Ці фільми — історія, нагадування про часи, коли головним було, як ти ставишся до будівництва комунізму. А куриш при цьому чи ні — це вже справа другорядна. Партійні виконроби не надто переймалися: Помре бідолаха від раку чи бахне його інфаркт — не біда, будівничих радянщини у країні сотні мільйонів.

Натомість пропоную звернути увагу на сучасний кінематограф — як інструмент вживляння у суспільну та особисту свідомість не найкращих стереотипів поведінки. 

«Ти підеш на презентацію української стрічки «Тіні незабутих предків»? — поцікавився колега. «А що, вийшов римейк»? З’ясувалося, що назва параджановського шедевру, до якої приліпили заперечну частку «не», належить зовсім іншому фільму.
Ще до виходу на екран фільм викликав великий резонанс у суспільстві — від звинувачень у копіюванні американських стандартів до гордості за вітчизняний продукт. Щоправда, ті, хто асоціює наш кінематограф з фільмами Параджанова та Іллєнка, можуть розслабитися. Це зовсім інше кіно.
Здається, назва фільму з’явилася навіть раніше за сюжет, адже паралелі з параджановськими «Тінями» — напрочуд влучний піар. Утім, режисер фільму Любомир Левицький наполягає, що жодних асоціацій з фільмом він не закладав, і навіть дивується, чому глядачам такі паралелі спадають на думку. Він просто зняв такий собі сучасний «ужастик» із молодими акторами, надихаючись історіями про карпатських мольфарів. Якщо точно — це, за словами творців, містичний трилер з елементами комедії. А назва фільму перегукується не з фільмом Сергія Параджанова, а з романом Михайла Коцюбинського, з яким режисер народився в один день.

По обидва боки екрана загальновизнано, що вигляд телеведучого не повинен заважати сприйняттю інформації. Поєднання форми й змісту «луку» в кадрі — творче завдання дизайнера каналу. Він також має професійно розуміти, як телеекран змінює кольори одягу, об’єми та пропорції фігури. Але професіоналізм і тут у дефіциті. Тож небезпідставно в рамках Українського тижня моди було представлено спецпроект телеканалу «1+1» «Fashion у прямому ефірі». 17 телеведучих пройшли подіумом в одязі від українських дизайнерів, блискуче підтриманих ювелірною фірмою «Зарина». 

У ювілейний рік Ольги Кобилянської — 150-річчя від дня народження — Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр, що названий на честь видатної письменниці, відкрив 83-й театральний сезон довгоочікуваною виставою «Земля» за мотивами однойменної повісті. 

Людство в усі часи шукає свого героя, бо завжди прагне до ідеалу. Нам нудно без кумирів. Нам важко без поводирів. Саме тому мистецькі твори, присвячені героям, особливо реальним, які увібрали в себе ознаки часу, привертають увагу і стають популярними.
Гадаю, така доля очікує і на кінофільм Анджея Вайди «Валенса. Людина надії». І не тільки в Польщі, бо Лех Валенса без перебільшення став «батьком» нової Європи, яка народилася, звільнившись з-під радянського чобота. Не випадково ця картина висунута Польським інститутом кіномистецтва на «Оскар» у номінації «Краща робота іноземною мовою».

Є старий анекдот. Війна. Німці захопили ліс. Прийшли «наші» і вигнали німців. Німці вигнали «наших» і знову захопили ліс. А потім прийшов лісник і вигнав усіх. До речі, готовий сценарій. Здається, деякі сучасні фільми про війну знімають саме за такою схемою.
Утретє Росія висуває на премію «Оскар» фільм про війну. Першим був Микита Михалков зі стрічкою «Стомлені сонцем-2», яка провалилася в прокаті. Естафету прийняв Карен Шахназаров зі своїм «Білим тигром» (тобто танком), кращим слоганом до якого було б «хто не зрозумів — той дурень».

Навряд чи хтось стане заперечувати, що у Другій світовій війні держави антигітлерівської коаліції перемогли не Німеччину, а нацизм. Не менш очевидно, що в лавах тих, хто воював на боці Гітлера, далеко не всі були нацистами. Отож цілком закономірно, що в нащадків гітлерівських солдат ставлення до минулого двояке — з одного боку, нікуди не дінешся від історичної правди, а  з другого — йдеться про їхніх батьків і матерів. Саме тому трисерійний німецький фільм, який, за версією впливового видання «Шпігель», заслуговує на звання «культурна подія року», дістав влучну назву «Наші матері, наші батьки». З часу його виходу на екрани у квітні цього року кінокартину лише в Німеччині і Австрії  переглянули понад 20 мільйонів глядачів, тимчасом як Польща і Росія відреагували на його появу офіційними протестами, а впливові видання Великобританії  назвали серіал «спробою ревізії історії Третього рейху». 

Режисер Михайло Резнікович відчув актуальність дебютної п’єси Івана Тургенєва «Нахлібник», написаної 1848 року. Як відомо, всі три п’єси письменника царська цензура заборонила. Його твори були лакмусом щодо європейської налаштованості громадянина Російської імперії.
«Нахлібника» обрав для бенефісу великий Михайло Щепкін, але вийти на сцену в ролі Кузовкіна йому дозволили лише в 1862 році, коли скасували кріпацтво. До якого викривлення свідомості та стосунків воно призводило, Тургенєв відчув у своїй сім’ї. Його мати пройшла через роки принижень і, коли отримала великий спадок, сама стала зразковим деспотом щодо кріпаків і рідних.