Неймовірно, але факт. Рівно вісім десятиріч тому, коли в Україні лютував страшний голод і люди думали насамперед про хліб насущний, відбулася перша вистава ентузіастів театральної сцени. Навіть страшні смертельні жорна не могли перемолоти нестримне бажання і потяг шанувальників Мельпомени до піднесеного, духовного. 

Ніхто і ніколи не скаже, як почувалися самодіяльні артисти, коли вперше зібралися на репетицію. Можна лише здогадуватися, як жилося в той жахливий 1933-ій. Проте саме їм судилося започаткувати історію театрального закладу, про який добре знають не тільки на Сумщині, а й далеко за її межами. 

Знаємо, що слово не горобець, а написане пером не вирубаєш і сокирою… Та устократ відповідальніше вимовлене й показане з теле- і кіноекранів: бо одразу постає перед мільйонами глядачів. І неможливо збагнути, як одному зовсім не юному шоумену недавно спало на думку в кулінарній передачі «порубати зелень, як червоний комісар жителів українського села»; другому, що прожив уже чимало літ, — «у тон» жартівнику «струсити з ножа рештки цих жителів»; тим невидимим, що спостерігали це шоу за камерами, — дружно від цього розсміятися; а в змушеному запізнілому вибаченні ще й почути: «Якщо це когось образило»… Про такі речі кажуть: немає слів… І річ навіть не в тому, як збирається й далі жартувати з українських телеекранів цей російський шоумен і хто з нас як його сприйматиме.  

Організатор фестивалю — колектив Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша — ювілейний форум планував провести, обігравши цифру 15. З кількістю країн вийшло — до традиційних учасників додалися ще п’ять: Грузія, Португалія, Латвія, Литва, Франція, Ізраїль. Однак фестивальні дні довелося скоротити до десяти. Ось як це прокоментував директор і художній керівник Херсонського театру та президент фестивалю Олександр Книга: «Немає генерального спонсора, зменшено державне фінансування. Я навіть звернувся до херсонців: «Або фестиваль буде останнім, або купуйте квитки». Так глядач став нашим основним інвестором».  

Уже наприкінці прес-показу стрічки «Легенда №17» в одеському «Сінема-Сіті», коли після останніх кадрів було вказано посвяту — легендарному хокеїстові Харламову і легендарному тренерові Тарасову — якийсь хлопчик аж вигукнув від несподіванки: «О, то цей фільм — на реальних подіях?!» Чому таке враження справила казка, що раптом стала бувальщиною, на хлопчака?

Може, річ у надзвичайно класному феєричному хокеї, що його демонстрував екранний Харламов? 

Над входом у білу чепурну будівлю Одеської кіностудії зі студійною емблемою легкокрилого вітрильника в останні роки часто вішають оголошення: «Тут знімається кіно». Кіностудія, яка знімала кіно про москвича Жеглова з МУРу, і сьогодні привертає увагу росіян. Наприклад, в Одесі «народилася» більшість частин фільму «Ліквідація». А увагу міжнародної громадськості у 2007 році привернула стрічка Єви Нейман «Біля річки», знята на березі Чорного моря. Вона на 36-му Роттердамському кінофестивалі зайняла одне з призових місць.
Разом з тим, за огорожею Одеської кіностудії у явному дисонансі з нещодавно відреконструйованою фігурою хлопчика — Нарциса (робота зі справжнього італійського мармуру, якій виповнилося 115 років!) «маячить» недобуд радянських часів. 

Ох, ця слава! То оманлива, то яскрава, а то повз летить вітром на велосипеді чи пре, неначе танком. Що, десь чули вже схожі порівняння? Знаю. Он Інтернет розпирає від переглядів відеозаписів виконання простенької, нескладної, але такої запальної, позитивної, жартівливої пісні про «найкрутішу бабу» на селі, яка самогон продавала й, звісно, трішки грошей від такої оборудки в її гаманці з’явилося, тож на базарі придбала вона собі двоколісний «Гранд черокі». На раму купленого «лісапета» героїня посадовила кума, й пригоди їм обом були гарантовані.  

«Мені наплювати, я завтра здохну. А діти що будуть мати»? — питає з екрана телевізора колоритний літній чолов’яга, обурюючись тим, що твориться в навколишніх лісах.

Селяни Карпат — головні герої семихвилинного сюжету, який двічі — спочатку у «Фактах тижня з Оксаною Соколовою», а потім у програмі «Максимум в Україні» – показало ICTV. За моїми спостереженнями це — рекордний час, який у цьому році телебачення присвятило спробі розібратися в тому, що робиться в українських лісах.

Якщо в традиційних п’єсах рушниця стріляє у фіналі, то в «Загадкових варіаціях» — на початку. Нобелівський лауреат з літератури бабахає по журналісту з маленького північного містечка, якого сам запросив. «Я ідентифікую себе з двома чоловіками. Вони зовсім різні. Це втілення суперечностей в мені і в вас, — вважає Шмітт. — Сьогоднішній європейський інтелектуал дещо шизофренічний — живе оптимістично, а висловлює песимізм». В його інтелектуалах замішано жіноче і чоловіче, що спонукає лицемірство і відвагу бути самим собою в коханні. 

Турецький серіал «Величне століття. Роксолана» став популярним не лише на батьківщині, а й у 43 країнах світу, а це 150 мільйонів глядачів. Наприкінці минулого року до них приєдналися й українці, які вже встигли двічі подивитися серії перших двох сезонів. Нещодавно наше телебачення продовжило показ, чим неабияк потішило його прихильників в Україні. Ось тільки форма анонсу телеканалом цієї події викликала в нас чимало серйозних запитань. 

Заслужений діяч мистецтв України Віталій Денисенко вирішив дарувати Хомі Бруту життя. І тепер він з багатим і унікальним досвідом стоїть твердий і тверезий не лише перед шинком, а й перед самим життям. Такий собі другий Лазар — бачив те і повернувся.

Втім, одвічне питання «хто переміг?» Денисенко залишає все-таки відкритим, надаючи безмежний простір для фантазій глядачам Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської, де «Панночка» (драматургічна інтерпретація «Вія» Миколи Гоголя) вперше побачила українську сцену. У його виставі цілком ймовірна і «нічия», як у п’єсі Ніни Садур, за якою вона поставлена: Панночку таки винесли уперед ногами, а от Брута, може, схопить запізнілий інфаркт після пережитих страхіть.