Хто з нас не бідкався: що не новина — то одна страшніша за іншу. З усіх джерел холодним градом на голови слухачів і глядачів падають повідомлення про вбивства, грабіж, катастрофи. «Журналісти навмисно добирають таку інформацію, — нерідко доводиться чути з вуст громадян. — Їм сенсації потрібні, аби привертати увагу до видання»…  

Львів, як і вся Україна та Європа, живе єврочемпіонатом. Попри те, хто до якого табору фанатів спортивної гри належить, — активних чи пасивних. Та навіть якщо ти прихильник вимушений і цілком спокійно ставишся до улюбленої гри мільйонів, абстрагуватися від цієї події європейського масштабу в немалому, але компактному за забудовою місті просто неможливо. Тож самі обставини змушують фанатіти від футбольного турніру, а надто від того, що твоєму місту пофартило і воно вибороло право ввійти до складу четвірки міст-господарів чемпіонату! Тут уже, як кажуть, справа гонору.  

На одному з київських підприємств комунальної техніки встановили незвичний пам’ятник — сміттєзбиральній автомашині. Побачивши таке, навіть зупинився і протер очі: чи не міраж, бува. Ні, підрихтований і гарно пофарбований «ГАЗон» мав однозначний вигляд: усе, хлопці, з мене досить, пора й увічнитися! 
Спершу в душі виникло таке собі скептичне: «Ну, так скоро заводи гумотехнічних виробів вирішать, що вони нічим не гірші за інших…». А через певний час готовий був потиснути ініціатору нового монумента руку. Надто прості міркування: він краще за трьохсот політиків разом узятих розставив наші пріоритети. 

Вітчизняна сфера послуг намагається змінитися на краще, принаймні під час Євро-2012.  Власники українських піцерій  зрозуміли: закордонний споживач — балуваний. Це до свого кур’єр може завітати через 2—3 години, привезти «задубілу» їжу та ще й бурчати: «Чому так далеко живете, самі винні, що мені довелося довго добиратися. Тож тепер ваш святий обов’язок дати мені чайові — за страждання!» А от американець або німець, не отримавши своє замовлення через 30 хвилин, нізащо не заплатить за прострочений товар.  

Що б таке з’їсти, аби схуднути — це риторичне питання чи не щодня постає перед більшістю українських жінок. Особливо актуальне воно влітку. І якщо одні в гонитві за стрункою талією переглядають свій раціон і зменшують кількість спожитих калорій, то інші в Інтернеті та глянцевих журналах вишукують різноманітні дієти. При цьому навіть не замислюються, що «сівши» на неправильну дієту, можна добряче підірвати здоров’я. Адже найчастіше панянки вирішують скинути «зайве»  попередньо не порадившись з лікарем та не зробивши відповідних аналізів. Ось, наприклад, така популярна останнім часом ананасна дієта.  

30 вересня 2011 року. Наше судно, потерпаючи від страшного шторму, затонуло. Величезні хвилі віднесли шлюпку з екіпажем в один бік, а мене — в другий. Нарешті, зовсім знесилений, я виповз на цей острів, який назвав островом Відчаю. Я залишився без їжі і житла: навіть ніде було заховатися від спеки, дощу чи хижих звірів. Коли почало сутеніти, швиденько збудував із підручного матеріалу високу піраміду, заліз на її верхівку і всю ніч проспав міцним сном.  

Рівненське Полісся пахне лісом. У прямому й переносному значеннях: не лише весняною глицею, — її приємний природний запах перебиває інший — щойно зрубаного дерева, яке, здається, просто-таки захлинається сльозами…

 То — сировина для пилорам, яких тут — наче грибів після осіннього дощу. Легально працюють лише одиниці, інші — «махрові» підпільники: їхні власники не сплачують податків, працівники отримують гроші в конвертах… Звісно, що документів про походження деревини, яка сюди потрапляє, ніхто не вимагає. 

Побутує думка, що здібна до красного письменства людина понад усе мусить пробитися в письменники, поети чи принаймні фейлетоністи. А журналістика, мовляв, — то узвичаєне ремесло, якому можна навчитися, як ветеринарії, інженерній справі чи бухгалтерській професії, й аж до пенсії годуватися з нього.

Можливо, є в тих побрехеньках частка істини, бо сині, червоні чи нинішні пластикові дипломи, де каліграфічним почерком вписана наша професія, видавали, видають і видаватимуть завжди десятками тисяч. Та більшість їхніх носіїв були і залишатимуться чимось схожим на  човни, які, лише злегка погойдуючись, перебувають суспільні вітри і шторми в тихій, вкритій ряскою стоячій воді, тішачи своє его оманливою причетністю до особливого товариства лише тому, що колись училися чи працювали разом. 

Цілком логічно, що напередодні Євро-2012 західні колеги-журналісти переймаються проблемами безпеки перебування в Україні та Польщі своїх громадян-уболівальників, які хочуть стати свідками й учасниками великого європейського футбольного свята.

Та остання хвиля претензій до України і Польщі, стартом якої стали репортажі Бі-Бі-Сі, викликала в мене відчуття образи... Згадалися численні факти проявів расизму в «просунутих» країнах,  м’яко кажучи, неджентльменської поведінки тамтешніх футбольних фанів... Проте розумію, теза «на себе краще б подивилися» — не аргумент для полеміки. Так само тут не є аргументом і статистика на чиюсь користь. Радше статистика в подібних ситуаціях — та сама форма брехні, про яку колись влучно сказав академік П. Капіца («Є три види брехні — звичайна, нахабна і статистика»). Людині, яка стає жертвою насильства, однаково боляче, незалежно від того як часто це трапляється. 

Поїзд «Шкода», що мав везти пасажирів з Харкова в Донецьк, «утік» від них — відправився на годину раніше, ніж було зазначено в розкладі. Останнім часом запізнення прибуваючих поїздів чи відправлення їх пізніше стали звичним явищем. Але люди розуміли: ремонтують колії, ми ж до Євро готуємось. Однак щоб таке — поїзд пішов на годину раніше…
Тут згадався старий, не дуже смішний і лінгвістично неправильний анекдот. Диктор на залізничному вокзалі через кожні п’ять хвилин оголошує: «Поїзд на Воркутю подається на першу путю», «поїзд на Воркутю подається на другу путю», «поїзд на Воркутю подається на третю путю».