Нещодавно харківська міліція затримала чоловіка, який повідомив про замінування Палацу спорту, де проходила всеукраїнська виставка ювелірних виробів «Ювелір Престиж». На щастя, це повідомлення виявилося неправдивим і закладеної «бомби» правоохоронці, які прибули на місце події разом із фахівцями-вибухотехніками, не знайшли. Але того дня їм усе-таки довелося добряче попрацювати:  евакуювати з Палацу спорту майже 500 чоловік, оглянути приміщення площею понад 16 тис. кв. м тощо.  

На вулиці Липській у Києві, де зневагу одне одному спинами виказують козацький гетьман Пилип Орлик та радянський функціонер Дмитро Мануїльський, сталася зміна. У сквері, точніше в його проміжку між вулицею Інститутською та Липським провулком, зникли лавочки. Між Липським провулком та вулицею Пилипа Орлика вони, як завше, стоять. А тут — наче корова язиком злизала.
Чия саме корова? А чия нині бал править, та й злизала. Не треба так жартувати? 

Дізнавшись від піонервожатої про героїчний подвиг Павлика Морозова, його тезка, онук олігарха Павлик К. набрав на мобільному «гарячу лінію» спецслужб і повідомив страшну таємницю, яку він підслухав пізно ввечері на дачі в Кончі-Заспі. Так само, як майже 100 років тому, сибірські куркулі вирішили закопати зерно, щоб не віддати його нелюбій ними радянській владі, так у наші  світлі незалежні дні нехороші партнери-зернотрейдери ріднесенького Павликового дідуся змовилися водночас підняти ціну на хліб, щоб заморити голодом сучасний пролетаріат.  

Зазвичай при вході в метро, а то й просто на вулиці стоїть багато роздавачів друкованої реклами. Ну неможливо пройти, щоб не тицьнули у руку шмат паперу з абсолютно не потрібною інформацією! Як правило, стараюсь такого не брати, але коли, буває, йдеш «на своїй хвилі» — і не зоглядишся, як виявиш у руках оберемок макулатури. Шукаєш найближчу урну, аби викинути. А в урнах уже й місця немає, тож усе це «добро» валяється купами на асфальті. Якщо зірветься вітер — носиться в повітрі...  

Здається, кожного з нас зігріває спогад, який серце зберігає ще з дитинства. Такою для мене є згадка про річку Золотоношку. Неширока, але неймовірно гарна у заростях верболозу, таємнича в неспішному плині своїх чистих вод, вона дарувала нам, дітям шістдесятих, райські хвилини літньої радості. Давно те було. Хоч радянська влада й не надто дбала про чистоту й здоров’я малих рік, проте вони принаймні якось виживали, самоочищуючись від бруду, дарували живильну вологу і саме життя багатьом містам і селам.  

Шумить, гуде і зітхає розімліле від спеки гаряче-гаряче місто. А в ньому виблискує проти сонця прохолодна-прохолодна гладінь ставка (річки, озера). А на березі відпочивають спітнілі та засмаглі-засмаглі аборигени. І періодично лишають вони гральні карти, пляшки та наїдки, і залюбки пірнають-пірнають у спокусливу водойму…
Хіба не казка? Особливо для жителів Донецька. Щоправда, без деяких сучасних нюансів не обійтися. Адже колись у казці, якщо бралися комусь морочити голову, грізно наказували щось таке: «Піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що…» 

У післямові до чемпіонату Євро-2012 колеги-журналісти наперебій розповіли про декалітри випитого інтуристами пива, звалища сміття, яке залишили культурні європейці після себе, а також провели перші паради статистики футбольного заходу. Однак, гадаю, не помічена одна цікава деталь футбольного дійства. Точніше, вона помічена, але інтерпретована, як на мене, не зовсім правильно. Бо йшлося не про щось дрібне (як ото сміття), а про саму суть сучасного футболу. А що може бути важливішим оцінки? Хіба пиво?  

  Громадськість має право висловлювати свою думку з будь-якого приводу. А більше того — якщо її інтереси кимось ущемляються. Ось тільки робити це потрібно в рамках закону. Здається, з цим не посперечаєшся. Протестувальники, які брали участь в акції на захист української мови в Черкасах, відкрито порушувати правопорядок нібито не намагалися і, як заявляють, цілком легітимно зібралися на центральному майдані для висловлення своєї позиції.

Інтернет заполонив наше життя. Просто дивно, як раніше обходилися без свіжих новин, електронних бібліотек, он-лайн переглядів телесюжетів, фільмів і передач, віртуальних подорожей, спілкування в соціальних мережах… Ми стали відчутно прогресивнішими, та чи зробило це нас кращими? На перший погляд  ні, на другий — категорично ні. Чому? Та тому, що саме Інтернет поруч із позитивними речами дав можливість виставити на широкий загал також усе найгірше, що здатне продемонструвати людство. І найбільш неприємним у цьому плані є стан культури спілкування.  

Народна мудрість стверджує: якщо людині постійно казати, що вона, вибачте на слові, свиня, та обов’язково зарохкає. На жаль, нині розвелося надто багато спеціалістів з пророцтва очікування гіршого замість того, щоб вказувати (а ще краще — показувати на власному прикладі), як не опускатися до тваринних інстинктів.