Військовослужбовці хотіли в перший же день полону обміняти його на своїх загиблих товаришів. «Мене, живого, на мертвих! Але моє керівництво відмовилося, бо я для них не маю жодної цінності!»
Мені зовсім не шкода цього судячи з голосу молодика, бо в Україну він приїхав не в гості, а вбивати наших громадян. Згадав же його тому, що для росії виявилися нічого не вартими майже 75 тисяч її громадян, поранених, як повідомив New York Times, і вбитих за пів року повномасштабної війни. Це майже по 500 окупантів на день. 

В інтернеті розміщено відеоролик, який випустили пропагандисти одного з телеканалів росії: українка, що нині живе в москві, приїхала провідати маму в місто Попасна Луганської області. Вона не могла зробити цього раніше, бо Попасна була «підконтрольна українським спецслужбам», які бачили в кожному прибулому з росії «шпигунів та зрадників». Нині ж місто «звільнили від нацистів» російські війська, і Тетяна (так назвалася головна героїня відеоролика) вирішила навідати маму, з якою давно вже втратила зв’язок.

Разом із сином, який навчається в четвертому класі, дистанційно проходимо «Зачаровану Десну» Олександра Довженка. Ні, не лише її — тут повний комплект: зі смартфона, ніби з рогу достатку, щодня сиплються діаманти «розумного, доброго, вічного» з математики, української мови, англійської, природознавства… Та акцентую на Довженкові. Є кілька відеоуроків на цю тему в інтернеті, але хочеться відволікти сина від екрана. Доки є час на карантині, розповісти про власні враження, спогади, дійство сінокосу, зануритися у світ сільського побуту, намалювати в його уяві образ чарівної річки, яку бачив, і біля Чернігова, й на Київщині. Зрештою прочитати (спільно, по черзі сторінка за сторінкою — щоб не злякати великою кількістю букв) не уривки, подані в підручнику, а весь текст. Адже, впевнений, тільки так можна переплисти намальовану автором повноводу Десну — адже перелетіти не вийде, а втопитися в часто незрозумілих для 10-річного хлопця образах, емоціях, деталях іншої епохи ой як легко.

Старші люди пам’ятають, як свого часу СРСР називали багатою країною виключно за обсягами природних ресурсів, до рівня життя населення цей епітет не мав жодного стосунку. Чи не вийде так само й у нас, чи не стане Україна багатою державою з бідним населенням?

Днями їхавши у відрядження маршруткою міжміського сполучення, став свідком чергового конфлікту між пасажиром-пільговиком та водієм. Коли пасажир увійшов у салон і пред’явив посвідчення, водій відреагував на нього майже так, як на червоне окремі представники тваринного світу. Мовляв, кермо крутить не для того, щоб підбирати на трасі пасажирів, які не платять, на що останній стенув плечима: це не його особиста вигадка — пільги надає держава, а він тільки користується ними.

Від початку березня в Рівному щодня відбуваються брифінги щодо коронавірусу та підготовки медичних закладів до приймання потенційних уражених. Особливо підігрів активність чиновників перший зафіксований в Україні випадок коронавірусу в Чернівцях.

«Усюди однаково погано», — якось приречено сказала сусідка в купе потяга з Києва на схід — немолода жінка з не підконтрольної українській владі Горлівки. А мені подумалося, що це твердження на Донбасі вже стало таким самим популярним, як «маємо що маємо».

Проїжджаючи центральною автомобільною дорогою повз населений пункт, де живу, неможливо не помітити обабіч траси, стан якої занадто далекий від ідеального, щойно відремонтованої місцевої дороги з усією необхідною розміткою, з такими самими новенькими щойно заасфальтованими тротуарами. Якщо ж проїхатися населеним пунктом, то видно, що вже майже всі внутрішні дороги відремонтовано, тротуари викладено плиткою — різноманітні узори тішать око, багато пішохідних переходів, що додає зручності. Один із з’їздів із траси, який прилягає до території мінімаркету, облаштовано пішохідним переходом, який вночі підсвічується світлодіодними лампами. Це привертає увагу не лише пішоходів, яких багато йде з торгового центру і вони часто дивляться у смартфони, а й водіїв, попереджає про нерегульований пішохідний перехід.

Досі мені пам’ятна подія, що трапилася кілька десятиріч тому, коли я ще був журналістом-початківцем. До редакції нашої обласної газети звернулася жіночка, яка не побоялася підтвердити свою особу пред’явленням паспорта. Вона зізналася, що не хоче бути заявником чи свідком у кримінальному розслідуванні, однак не може пройти мовчки повз явну несправедливість. Саме це спонукало її звернутись у редакцію, а не в міліцію.

Українці активно обговорюють запровадження нових правил оплати за доставку (розподіл) природного газу. Багатьом не зрозуміло, навіщо дві платіжки і чому за доставку газу треба платити окремо.