Шістдесят гривень за вхід — і ні в чому собі не відмовляйте. Їжте органічну їжу по 30 гривень за порцію або жуйте звичайні шашлики по 25 гривень за 100 грамів, запиваючи шампанським. Купуйте дизайнерські краватки, кераміку, сумки, блокноти, прикраси. Чай і кава, щоправда, безплатно — від спонсорів заходу.  

Ще не стерлися з пам’яті людей похилого віку часи, коли українські базари, підходи до кінотеатрів та стадіонів були забиті безногими, безрукими, присмаленими у танках та на протитанкових батареях переможцями. Вони грали медалями в «цок» на гроші і з гуркотом переміщалися на дощечках за допомогою крадених у тодішньої влади 412-х шарикопідшипниках, які ніде не продавались.
Я їх, Героїв, запам’ятав з трирічного віку — ми зростом були однакові, з ними було цікаво, бо вони жили весело, гуртом. Хоч сім’ї від героїв-інвалідів уже втомилися — зайвий рот у ті роки був критичним.

Десяток сухих нудних тичок — ось і все, що залишилось біля нашого теремківського озера після чергового дня довкілля. Кілька років тому ці берізки садили з помпою, за участі народного депутата, керівників районної влади й інших солі-і-ідних дядечків та гарних дівчат «з комсомольським» (чи як там зараз кажуть) завзяттям.  
І так у всій Україні. Саджанці, поспіхом увіткнуті в землю людьми, які і зеленого уявлення не мають про те, як треба садити дерева, гинуть сотнями, тисячами.

Упорядковуючи архів, натрапив на тугеньку пачку перемотаних карточок, що залишилися ще з років студентського навчання. На них — зразки мовних помилок і відвертих ляпів із газет різних рівнів, починаючи з районного.
Колекціонував їх не заради якоїсь допитливості, а виключно з навчальною метою. Тодішня завідувач кафедри стилістики факультету журналістики КДУ імені Т. Шевченка (а це було наприкінці 70-х років) славнозвісна Алла Петрівна Коваль (світлої пам’яті!) і сама володіла масштабною колекцією подібних перлів, з яких доволі відверто глузувала і якими застерігала — соромила нас, майбутніх акул пера. 

В одному важливому державному управлінні зібралася тьма-тьмуща важливих державних діячів. Більша частина їх прикотила з районів. Почалася нарада. Спочатку виступив головний діяч. Читав доповідь старанно, з почуттям, з дотриманням розділових знаків і логічних наголосів, похвалившись здобутками і окресливши плани на майбутнє. Далі настав час обговорення. Тут уже почали виходити прибульці з районів, теж читаючи заздалегідь написані аркуші у формі звіту про виконання і перевиконання планів.
Читали з різною швидкістю — одні бадьоро, інші хвилюючись і затинаючись. Як наслідок, таки відчутно перебрали час. «Давайте коротше!» — запропонували черговому «мученику трибуни». 

Українцю, аби лікуватися, треба мати неабиякий запас здоров’я і грошей. Усі, хто мав нещастя стикатися з вітчизняною медициною, не спростовуватимуть цей постулат. А для тих, хто сумнівається, розповім таку собі невеселу історію, яка з простої прикрості переросла в нездоланну проблему.
Людина зламала руку. І не десь у пустелі, а в столиці. Одразу звернулася до лікарів, однак необхідну допомогу отримала лише на п’ятий день. Причому таку, від якої стало ще гірше.
Однак про все по порядку. У поліклініці, куди звернулась потерпіла, рентген зробили без знімка, тож і діагноз (подвійний перелом) поставили під запитанням. Мовляв, діагноз серйозний, тож без консультації в профільному науково-лікувальному закладі не обійтися. 

Щойно тільки поліський бурштин став суто українським національним багатством, як наш законодавець визнав його напівдорогоцінним каменем. І тим самим, зрозуміло, встановив державну монополію на розробку його родовищ. З найкращих начебто намірів. З тих пір єдине в Україні державне підприємство «Бурштин» на Рівненщині розробляє промислові родовища сонячного каменю й перетворює сирець на справді унікальні вироби!
А спритні й підприємливі поліщуки, яким за щось жити треба, теж не дрімають. Добре знаючи бурштиноносні зони, миють собі камінь мотопомпами — аж земля в прямому й переносному значеннях тріщить! 

Славний капелюх у фаната Івановича. Чудовий! Неперевершений! А який шалик! Подивіться на нього збоку: що за диво! Просто неможливо словами описати: вогонь! Уже мовчу про барабан. Миколай Чудотворець і святі угодники, який барабан! Побий мене вража сила, коли у когось у секторі стадіону ще є такий барабан! Фанат Іванович його придбав тоді, коли Коля Відкривачка ще не їздив на кубковий матч до Києва. Ви не знаєте Колю Відкривачку? Той самий, який укусив за вухо контролера у столичному трамваї.
Прекрасний персонаж і фанат Никифорович. Він дуже поважає соняшникове насіння, і це його улюблена закуска. Після жуйки, звичайно. 

З часів Великої Вітчизняної війни на території України залишилося понад 25 тисяч братських могил та інших місць поховань воїнів Червоної Армії. Чи замислюємося ми, проходячи поблизу них і кинувши погляд на обеліск, хто вони, ці солдати і офіцери, ким були до війни і на війні, де їхня мала батьківщина?
Якось мені спало на думку провести з допомогою веб-сайту «Меморіал» архіву Міністерства оборони Росії історичне дослідження братської могили в моєму рідному селі Пристанційному (в роки війни — станція Чоповичі) на Житомирщині. Хотілося більше дізнатися про воїнів, які полягли в боях за село. 

Останні 20 років у житті держави — період запозичення і перенесення на український ∂рунт чужих цінностей, досягнень і товарів, а в підсумку — ментальності й поведінки. На цьому шляху багато чого вдалося методом руйнації всього вітчизняного. Ні, йдеться не лише про засилля іноземної продукції, поклоніння чужим ідеалам, намагання копіювати не притаманні нам звички. Доходить до того, що старшому поколінню стає дедалі важче розуміти юну зміну. Бо життєві орієнтири і вподобання значно різняться. Одні стверджують, що це благо. Інші вважають такий шлях дорогою в нікуди. Найобережніші кажуть, що час розсудить. А чи не пізно буде?