Відгуляли, розговілися, відзвітували, відсвяткували День Перемоги. Велике свято зробили дійством політичним та ознаменували. Прапорами різними і без. Хто як може, хто на що здатний. Одні свастику забороняють, інші дозволяють, треті — нібито як точно проти, але пояснюють це нерозумно. Це все сумно і трохи шкода.
Мій День Перемоги — свято особисте. Заповітне, потаємне, інтимне. Якщо є «діти війни», то є і «онуки війни». Я — внучка війни. Дід мій, Костя, який пройшов усю війну, помер через чотири місяці після мого народження. Він не знав, що онука-журналіст обов’язково захоче розпитати його про бойові будні, про любов і радощі, про життя і щастя, просто поради попросити. Не судилося. Але у нас із дідом одначе є невидимий зв’язок. Це я зрозуміла, коли опинилася на цвинтарі в Івано-Франківську, де він похований. Стежка раптом привела до його могили ... 

Найбільшим віднайденим до цього часу в Україні захороненням жертв комуністичного терору є Биківнянські могили під Києвом, де покояться до 100 тисяч так званих ворогів народу. Протягом піввіку цей злочин приховувався від народу, і тільки наприкінці 1980-х під тиском громадськості рештки розстріляних, що валялися в лісі (близько 7 тисяч), було зібрано у велику могилу. Вона була належним чином оформлена з написом, що в ній поховані жертви німецько-фашистських загарбників, і відкрита напівтаємно шостого травня 1988 року. Однак ситуація в Україні складалася так, що тільки четверта урядова комісія була змушена прийняти правильне рішення, і вже через рік брехливий напис було збито.  

«У Києві біля консерваторії хтось посіяв жито, і маки від здивування зацвіли голубим» — ці рядки з білого вірша Ігоря Орача, талановитого українського поета-філософа, котрий, на жаль, залишив наш світ на злеті творчого життя понад 40 років тому, пригадалися в зв’язку вже з власним журналістським відкриттям: посаджені на столичному Хрещатику нинішньої, короткої як спалах зірки весни червоні італійські каштани виявилися звичайними кінськими, з традиційними для цього різновиду білими квітками і формою листя. 

Цими днями в Сумах стало більше на один благодійний фонд. Організатори назвали його двома словами, що несуть особливе духовне і моральне світло – «Вічний вогонь». Справді, мова — про той одвічний, благородний і щемливий вогонь, який має нагадувати всім живим про подвиг батьків, дідів, а для багатьох уже і прадідів у роки Великої Вітчизняної війни.
Мета фонду не настільки осяжна і масштабна, щоб говорити про якусь довготривалу перспективу. Група небайдужих сумчан, серед яких громадські діячі, депутати, представники тих чи тих об’єднань, узялися назбирати грошей для відновлення… Вічного вогню на території меморіалу Слави в обласному центрі. Він згас ще з десяток років тому, і поки що жодна міська влада за цей час не змогла (чи не захотіла?) знайти кошти, щоб сплатити за природний газ і решту відповідних послуг. Як це назвати? 

Святкування Великодня зіткане з багатьох добрих традицій і символів, яких ревно дотримуються в галицьких родинах. Один з таких днів — Обливаний понеділок, коли молодь влаштовує веселі забави з обливанням чистою водою під акомпанемент жартів, сміху! Однак від первісного обряду, в який закладено глибокий зміст очищення життєдайною водою, самого символізму залишилося небагато. А ще в такий спосіб парубки залицялися до дівчат. То що символізує нинішня традиція Обливаного понеділка? Скажу одразу: в такій формі, як це відбувається, немає й крихти первісної суті. Про яке символічне очищення обливанням може свідчити вилите на когось 15-літрове відро води, а тим паче про залицяння, якщо серед ватаг, що гасають вулицями старої частини Львова, не побачиш жодної дівчини?  

Війна, кажуть, не закінчується, поки не поховано останнього солдата. Знаю, що це не так. Навіть коли помер мій батько у свої 76 чи 78 (ми про це достеменно так і не дізналися: бабуся, щоб були милосерднішими до малолітнього, записала роком його народження 1936-й). Осколок війни, що зруйнував його дитинство і долю, застряг і в нас, його дітях та внуках, яких він недолюбив і недопестив… Не вмів, вихований у жорстокості часу і приниженнях людської гідності. 

Спочатку Черкаська міська рада шокувала городян рішенням розпустити свій виконавчий комітет. Потім, однак, пішла ще далі: наступним кроком була відставка міського голови Сергія Одарича.

Таке буває нечасто. Це, за суттю, сталося вперше у практиці міського самоврядування. Основна офіційна мотивація розпуску виконавчого комітету така: «його члени систематично порушують Конституцію та закони України». Як приклад наводили рішення виконкому, яким визначено місця проведення масових заходів та рішення про встановлення у місті завищених комунальних тарифів. 

В Україні проведено значну роботу щодо вшанування пам’яті полеглих у Великій Вітчизняній війні. Збудовано меморіальні комплекси, видано «Книги Пам’яті України». Завдяки ентузіастам пошукової справи створюється «Електронна Книга Пам’яті України 1941–1945». 

Усі ми схильні монополізувати пам’ять, надто ті, хто часто береться за перо. Недавно прочитала пристрасну сповідь колеги по редакційній колонці щодо істинних та фальшивих героїв минулої війни. Щиро, гостро написано, з багатьма його аргументами погоджуюсь.
Та от безапеляційний висновок автора, що всі справжні захисники Вітчизни вже відійшли у Вічність, як його світлої пам’яті батьки, а ті, що залишилися, несправжні, ордени їхні куповані замалим не на Пташиному ринку, — викликав у мене певний внутрішній протест. Хоча б тому, що на життєвій та журналістській ниві набачилася і перших, і других.

Сьогодні мало кого здивуєш протухлим інформаційним «фаршем», яким частує глядачів більшість національних телеканалів. Звичними стали насамперед кримінальні сюжети, повідомлення про життя-буття геїв, лесбіянок, узагалі осіб без певної статі. Причому це видиво подається у найбільш зручну для громадян пору — перед робочим днем, увечері, на вихідні.

Ось і цими днями телевізійники одного з популярних українських каналів зранку запропонували набір сюжетів, з-поміж яких найбільше часу віддали зібранню… гопників. Останні гарцювали вихідного дня на Хрещатику, аби нагадати середину 1990-х років, коли процвітав рух гопництва, продемонструвати, як вони колись неохайно шпацирували у спортивних штанях, зношених кросівках, лузаючи насіння та чіпляючись до перехожих.