Важко сказати, чому саме, але в дитячій пам’яті назавжди застряг один спогад. У селі на сусідній вулиці загорілася хата. Здавалося, на гасіння пожежі кинулося все село, звіддалік за вогнем із жахом спостерігала малеча. У хід ішли і відра, і лопати, і пісок… І це при тому, що відразу примчала пожежна машина, сирена якої вчувається і досі.

На щастя, тоді обійшлося без жертв, хоч погорільці довго залишалися без даху над головою і перебивалися то в родичів, то в знайомих. 

Тринадцятирічна Софійка Ткачук cкорчилася від гострого болю в животі. Мама відразу повела її до педіатра в поліклініку за місцем проживання. За результатами аналізів той порадив терміново звернутися в хірургію обласної дитячої лікарні: мовляв, підозри на гострий апендицит. Ткачуки викликали «швидку допомогу». Показали лікарю щойно отримані аналізи зі значно підвищеним рівнем лейкоцитів, висловили свою тривогу, адже попереду вихідні…
Лікар і медсестра сказали: «Можемо відвезти вас тільки в міську дитячу лікарню, але там немає хірургічного відділення. Тому підпишіть відмову, а якщо хочете, везіть дитину до обласної дитячої самі». 

 Нерідко велике проявляється, на перший погляд, у незначному. Буденно, без мітингового показного надриву. Так було і цього разу.
«Хочу бути чемною!» прозвучало тихо, ніби перепрошуючи, у відповідь на здивування сусідів по палаті, чому жінка так старанно готується до зустрічі з лікарем. Фізичні сили її покидали. Але моральний дух, почуття гідності робили її здоровішою.
Не всі тоді почули глибинний зміст того зізнання (а щоб наслідувати, чи кожен зможе піднятись над звичним своїм «я»?), але в палаті стало ніби тепліше і світліше. Оте «Хочу бути чемною!» наповнило її особливою аурою природного єства особистості. 

Завжди, коли чую славнозвісну пісню «Два кольори», яка хоч інколи звучить по радіо, пригадую епізод кількарічної давності. Літньої суботи в одному з під’їздів нашого будинку готувалися до весілля. Як і заведено, вранці до нареченої приїхала «команда» жениха. Доки тривала підготовка до виходу винуватиці урочистостей, троє хлопців-дружків унизу почали… співати «Два кольори». Та так піднесено, дзвінко, з душею, що неможливо було не почути!
Не витримав — вийшов на подвір’я. Молоді співаки-студенти охоче пояснили, що самі родом із сіл різних районів Сумщини, свого часу разом із батьками брали участь у художній самодіяльності. 

«Васько Окорок прошепотів налякано: — Страшно, Микито Єгоровичу?»

Ця міні-сцена із культового колись твору Всеволода Іванова «Бронепоїзд 14-69» згадалася після того, як недавно почув професійну суперечку донецьких залізничників. А емоційно обговорювали вони навіть не швидкісні «Хюндаї», а… пісенні рядки: «Ми мирні люди, та наш бронепоїзд стоїть на запасному шляху!» Одні стверджували, що ці слова тепер потрібно повторювати… пошепки. Чому? Виявляється, щоб всюдисущі крадії металу часом не почули оте точне місце дислокації закованого у броню потяга. 

З часів Давньої Греції людство прихилилося до міфів і донині, раз по раз ризикуючи бути ошуканим, знічев’я придумує собі чергового Одіссея, Геракла чи Ікара. Холодний душ розчарування на якусь мить повертає нас до суворої реальності, та ми ладні знову і знову обпалювати крила надії, стрімголов падаючи з неба на грішну землю.
Ближчий до нас, київський, парнас, вибори на який час від часу збуджують місцевий люд, — не виняток із загальної історії. Коли господарника в головному кабінеті столичної ратуші змінив «махровий» інтелігент, багато хто почав бідкатися за попередником, хоч той за низкою і справді конструктивних дій устиг змахлювати в територіальної громади цілий стадіон з басейном. 

Напевно, жодного року не минає без інформації про «замінування» того чи того навчального закладу. Правоохоронці добросовісно реагують на анонімні дзвінки, евакуюють учнів та обстежують приміщення. І, поза сумнівом, рано чи пізно таки знаходять малолітніх «терористів», дії яких найчастіше мають просте пояснення: бажання перешкодити контрольній роботі чи просто пожартувати.
Так сталося на початку цього року в одній із сільських шкіл Куликівського району на Чернігівщині. Хоч «жартівник» передбачливо викинув сім-карту, з якої телефонував до міліції, та позбутися мобільного не наважився, тож за його сигналом і був знайдений. Тепер десятикласнику загрожують не зошити, а роки «у клітинку», а його батькам належить компенсувати багатотисячні збитки за виїзд спецтехніки на хибний виклик. Дожартувався, одне слово. Кажуть, розкаявся, але запізно. 

Страшно, коли звикають до вибухів бомб — то вже ознака приреченості. Така людина не здатна боротися за життя. Опустила вуха, як лопух на дощ, і пливе за течією. Мовляв, кудись винесе.
А чи допливе? Адже бомби — повідомлення, зокрема й уповільненої дії, падають на наші голови мало не щодня. Одна з них екологічна. За даними Центральної геофізичної обсерваторії, повітря у столиці в шість разів брудніше за норму.
Як відреагувало на це суспільство? А ніяк. Звикли до чорних хмар. На світло в кінці тунелю не сподіваємося. Бо негативна інформація про екологічну ситуацію уже сприймається як норма. 

Не знаю, як деінде, а у районі, де мешкаю, дедалі частіше помічаю, як магазини, які ще нещодавно торгували промисловими товарами, побутовою технікою, одягом та іншим неїстівним крамом, перепрофільовуються на продуктові. Таке враження, що кияни масово перетворюються на таких собі ненажер, які тільки й думають, як набити шлунок.
Звісно, зручно, коли біля дому є продуктова крамничка. Не потрібно йти по хліб чи молоко у супермаркет і простоювати у довжелезних чергах до кас. Але, повірте, є в цієї медалі й зворотний бік. І віднині мешканцям мого будинку доводиться спостерігати його чи не щодня. 

Ще до снігового «армагедону», з яким у Києві не впоралися й досі, всю зиму середмістя столиці, ніби густою павутиною, обплутане біло-червоними стрічками. Не киянам і тим, хто давно не був у місті, варто пояснити: так у столиці «переймаються» безпекою перехожих. Замість того, щоб скинути з дахів сніг чи збити бурульки, будинки ще після першого снігопаду підперезали стрічками, яких не знімають і досі. Мовляв, якщо тобі на голову щось звалиться, комунальні служби тут ні при чому. Вони ж застерігали, а пішохід проігнорував їхню «турботу»…