Ви звернули увагу: люди починають дивуватись, на перший погляд, звичним явищам? Так було і цього разу. Після вихідних колега прийшла на роботу з величезним пакетом, наповненим усім, що виросло на присадибній ділянці.

— Олю, це тобі! — подала подрузі, щиро всміхаючись.

Чого там тільки не було: огірки, салат, ягоди і букетик квітів.

— Рідненька моя, спасибі! — засяяла вдячною усмішкою колега, — я тобі гроші дам.

— Олю, ти що? Схаменись! Я ж від щирого серця. Розумієш, я сама виростила, а з тобою радістю ділюсь…

Разом засміялися, пригорнулись одна до одної й стали до роботи. Хто бачив усе те, теж радів. Бо тепло двох зігрітих сердець передалось навколишнім. 

Щороку дедалі менше стає ветеранів Великої Вітчизняної війни. Часто буває так, що після втрати близької чи знайомої людини з їх числа ми починаємо шкодувати, що мало знаємо про їхній бойовий шлях, за який подвиг і чим вони були нагороджені. Ще менше ми знаємо або взагалі нічого не знаємо про подвиги і нагороди учасників бойових дій навіть з числа близьких людей, які загинули на війні.
Так було і з моїми родичами. В 1975 році через архів Міністерства оборони тепер уже колишнього СРСР мені вдалося розшукати орден Слави 3-го ступеня мого родича Івана Талімоновича Ширченка, жителя села Йосипівка Малинського району Житомирської області, яким він був нагороджений в 1944 році. 

Зустрівши минулих вихідних знайомого з сусіднього будинку, відразу відчув його кепський настрій. Як зізнався співрозмовник, у його сім’ї велике горе. Кілька днів тому покинув цей світ їхній спільний улюбленець сіамський кіт Мурчик. Чотирилапий друг давно став повноправним членом родини: і їв зі своєї тарілки разом з господарями, і спав на розкішній постелі, й на прогулянку виходив не сам. Одне слово, жив... 

Щойно запитав на зупинці, як відшукати «Житлосервіс» на вулиці Петровського в Кіровському районі Донецька, а вже моєю скромною персоною зацікавилися два суб’єкти. «Складеш нам компанію? –– усміхається один із них, показуючи дві пляшки горілки в сумці. –– І не переймайся: за все заплачено». «Ага, за рахунок фірми!» –– гигикнув його спільник. Здивувавшись такій гостинності аборигенів району, задкую від них. «Чуєш, тоді хоч «на коня» прийми!» –– мало не благають в один голос і дибуляють за мною з півкварталу. Мабуть, сподівалися, що передумаю.   

Мій чоловік потрапив в автомобільну аварію. На вулиці Миколаївська в сусідній Одесі. Так вийшло, що поїздка була нічною, вимушеною, виробничою. Суворий автомобіліст з 35-річним стажем досі страждає від того, що сталося. Як дитя: «Я розбив машину! Я мав усе передбачити! Я, ймовірно, неправий!» Наслідків цієї аварії безліч. Моральних і матеріальних. Єдине щастя — обійшлося без жертв.
 

Черкасам, зрозуміло, слава Лас-Вегаса й не снилася, однак у бажанні перетворити обласний центр на місто торгівлі й усіляких розваг його батькам не відмовиш. Тільки останнім часом тут з’явилося чимало торгово-розважальних комплексів. «Екватор», «Пластилін», «Любава», «Плазма»… Нічні клуби «Манхеттен», «Ультра», «Міленіум», «Холідей»… Самі назви, написані, як правило, латинськими літерами, можуть запаморочити голову кому завгодно.
Один із новоявлених комплексів — «Хрещатик-Сіті» — п’ятирівневий формату Fashion Center, що, як кажуть знавці, відповідає найсучаснішим вимогам. 

Чотирирічна Ганнуся бавилася біля води на пляжі теплого Азовського моря на косі Пересип у Кирилівці. Неподалік відпочивали її батьки. Дитина, сидячи у надувному басейні, самотужки розважалася яскравими іграшками і незчулася, як хвиля підхопила її утле суденце, а вітер швидко поніс на глибину…

Батьки, зайняті своїми справами, цього не помітили. І не зрушили з місця навіть тоді, коли дитина, опинившись далеченько від берега, злякалася, перевернулася, випала у воду і почала тонути.

На пляжі було велелюдно. Але відпочивальники зазвичай не звертають уваги на події навкруги. Тож у малої не було жодного шансу на порятунок. 

І без того невеликий авторитет української міліції у суспільстві після нищівної критики, пов’язаної з останніми подіями у Врадіївці, знизився до мінімуму. Через двох покидьків у міліцейській формі складається негативне враження про роботу всієї системи. З вини нелюдів негативне ставлення буде і до тих, хто чесно і сумлінно виконує свій обов’язок з охорони громадського порядку. Як повернути довіру до людей у суспільстві, що для цього потрібно зробити? Ці питання — в компетенції МВС України.  

З інтервалом у кілька днів Суми сколихнули дві трагічних новини. Спершу помер 13-річний хлопець, якому лікарі «швидкої допомоги» встановили неправильний діагноз. Згодом — пішов із життя 42-річний городянин, який працював на присадибній ділянці і якому під пекучим сонцем стало зле. Доки прибула карета «швидкої допомоги», чоловік уже не дихав…
Враховуючи трагічність дитячої смерті, голова Сумської облдержадміністрації Юрій Чмирь зажадав детального розслідування справи, за результатами якого винні неодмінно повинні бути покараними. Та й другий випадок мимоволі викликає тривогу і побоювання: а чи не може опинитися на місці потенційної жертви «швидкої допомоги» будь-хто з дорослих чи юних сумчан? 

 Хтось із мудрих якось сказав: усі народжуються талановитими — кожна дитина по-своєму. Але сповна реалізовують свої здібності одиниці.
І навряд чи знайдуться аргументи проти цього твердження. Згадаймо кожен власні шкільні чи студентські роки і тих ровесників, які подавали велетенські надії — у співі, малюванні, літературі, спорті, скульптурі, дизайні. І де вони тепер? Одних засмоктала побутова трясовина, другі не витримали творчої конкуренції і зійшли з дистанції. А третім фатально не поталанило у фінансовому плані: хоч як мудруй, а без грошової підтримки розвиватися ой як нелегко.