Відразу скажу: до віруючих ставлюся з великою повагою, але з певних причин до церкви навідуюсь нечасто. Саме про ці причини відразу ж згадав, зайшовши недавно до місцевого храму, де «на свою голову» здалеку побачив давнього знайомого — войовничого атеїста кімнатного розливу.

Якось у роки так званої перебудови довелося разом провести Свят-вечір у його міській квартирі. Найбільше тоді вразила поведінка господаря, який, було помітно, чогось дуже нервував. Підстави? Виявляється, цей чоловічок свято вірив у «всевидяче око» тодішньої керівної партії і як вогню боявся… дітей, що, як буває цього особливого вечора, могли ось-ось принести «вечерю». Я б і досі не вірив у щось подібне, якби не став очевидцем такої сцени. Щойно у двері подзвонили, господар приглушено просичав: «Мене немає вдома!» і кинувся до тісного туалету. 

Субота. Київ. Майдан Незалежності. Багатолюддя. Мене обганяють двоє дівчаток. Підлітки, може, дванадцяти чи тринадцяти років — не більше. Дівчатка весело воркують. Одна, щось пояснюючи, піднімає руку — і бачу поміж пальцями запалену сигарету. Ба — та й друга теж курець! Тримаю себе за язик, бо дуже хочеться зробити зауваження, сказати, що зарано цим займатися, розповісти про шкоду тютюну, зауважити, що не можна курити у громадських місцях. Але втримуюся, бо згадую, як нещодавно сивоголовий колега почав виховувати студентку. Вона курила біля університетського корпусу. У відповідь професор дізнався багато нового про себе та ще отримав майстер-клас із ненормативної лексики.  

ро приватну медицину в Україні можна говорити багато, проте, на жаль, нічого хорошого. В цьому довелося двічі переконатися протягом останнього місяця.

Нещодавно знайома поскаржилася, мовляв, відвела свою 85-річну бабусю в одну з найкрутіших столичних приватних клінік, де їй виписали два види пігулок. Проте після кількох днів вживання ліків зі старенькою почали відбуватися дивні речі: вона стала агресивною і хапалася то за ножиці, то за ножа і намагалася себе або дідуся зарізати. Злякавшись, знайома знову побігла до лікарів. Ті лише розводили руками, мовляв, самі розумієте, вік поважний. Єдине, що вони рекомендували: покласти бабусю до психіатричної лікарні. 

Ось уже кілька днів мене мучить совість — я зробила запис у «книзі скарг» однієї з торгових мереж. Сталося таке. Моя кішка нездужала, тож вирішила побалувати її яловичиною. Пішла в супермаркет, де одна іногородня торгова мережа відкрила продаж свіжого м’яса. Попереду в короткій черзі була вагітна молодиця й бабуся в окулярах із товстими скельцями, без однієї дужки. Здавалося б, три людини і два продавці. Але молода жінка попросила півкіло свинини. Легка тінь лягла на обличчя продавщиці, та відмовити вагітній вона не наважилася. Друге випробування торговок чекало від бабусі в стареньких окулярах, яка стискала в руках пошарпаний гаманець. Старенька попросила півкіло яловичини. Відповіли, що можуть тільки надвоє розрізати шматок. Вийшло майже сімсот грамів, але бабуся мужньо погодилася на купівлю, перерахувавши зім’яті купюри. Черга дійшла і до мене. Моє замовлення на триста грамів м’ясниками було сприйняте, мов образа. «Ми не будемо різати м’ясо», — заявили мені торговки.  

Син моєї знайомої народився в Росії. Жив і вчився до 6 класу в Україні — без матері при тітці й бабусі. Мама, втративши роботу кулінара, поїхала в 1990-х на заробітки в Іспанію. Батько безцеремонно на його очах влаштовував особисте життя.

Хлопець тринадцятилітнім, вже «важким підлітком», потрапив до матері в Іспанію. Жити і тут продовжував, як на вокзалі… Не склеїлося. 

Держстат повідомляє: за підсумками першого кварталу нинішнього року, показник ВВП в Україні знизився на 1,1% на тлі істотного зростання в інших пострадянських державах. Чому?
Знайомий підприємець, один з виробників насіння зернових, обмірковував днями подальшу долю свого бізнесу. Головні оптові покупці його продукції саме з країн пострадянського простору. Після тендерних змагань з міжнародними конкурентами підприємство укладає бажані контракти ще взимку, щоб контейнери з дорогоцінним зерном встигли здолати митні та карантинні бар’єри до початку посівної. Всі держави СНД законодавчо сприяють розвитку експортних можливостей своїх виробників. В Україні ж експортоздатний бізнес чомусь увіпхали в прокрустове ложе. 

 Поважаю Олега Скрипку. За музику, креативні українофільні ідеї, україномовну стійкість. Але про це вже багато писали і ще напишуть. Я краще про інше, про ті плями, які бувають навіть на сонці. Зокрема, про ставлення Олега до довкілля, до братів наших менших.
Природа та люди досі не оговталися після фестивалю «Rock’N’Sich». Цей захід пройшов на початку червня 2013 року в Києві, на Трухановому острові. Пройшов усупереч протестам екологічної громадськості, всупереч Бернській конвенції про охорону диких тварин, яка прямо забороняє розлякування птахів у період гніздування та турбування інших тварин, занесених до додатків цієї конвенції. Та й без конвенцій у нас здавна пташок намагалися не турбувати. А у СРСР травень-червень оголошували періодом тиші. 

Банкірша, з якою ми розмовляли, щойно познайомившись, здавалося, дотримувалася стилю сучасних авторитарних бізнес-леді. Та коли розговорилася і поринула у спогади, її голос став м’яким, навіть розчуленим. Відчувалося, що їй самій приємні ті далекі моменти її життя. Перейшовши на поліську говірку, вона розповідала про те, як зростала у простій родині, як після уроків топила грубку, варила їжу, сапала на городі. Закінчивши школу із золотою медаллю, поїхала вступати до вишу в Одесу. Велике красиве місто настільки вразило дівчину з «глибинки», що вона забула про все на світі, в тому числі й про міський транспорт — так і прошкувала з вокзалу й до навчального закладу пішки, захоплено роздивляючись усе навколо і тягнучи в руках важку валізу з підручниками.  

 і, не вбила — викреслила. Як це так можна? Не дивуйтеся. У нас може бути всяке.
…З дитинства я боюся собак, особливо великих. Історія банальна — колись гавкнув пес поруч зі мною, я й злякалася. Боялася, боялася, поки не виросла. Страх минув завдяки моїм сусідам-собачникам. Які тільки тварини у них не жили — і ротвейлер, і такса, і китайська лиса. Ну дуже весела і відчайдушна лизунка, яка сама до будь-кого підскакувала на руки і тулилася мордою, поскімлюючи від щастя! У мене ж уже 17 років живе найрозумніший у світі кіт на прізвисько Портос, бо наслідуючи відомого мушкетера, свого часу мав непоганий апетит. Тепер захоплення їжею скінчилося, залишилися лише об’єм завдяки пишному рудому «вбранню», самоповага та інтелігентні розмови ввечері на кухні, коли дуже хочеться молока.

За усіма рейтингами і соціологічними опитуваннями, найкомфортніші міста в країні — Чернівці й Івано-Франківськ. Цілковита правда! Жити в них надзвичайно красиво і затишно. Здавалося б, цю шляхетність, цю високу естетику імперського минулого два сусідніх міста мали б з честю нести у світ, удосконалюючи його своїм прикладом. А простір між собою взагалі повинні були перетворити на такий собі коридор взірцевої урбаністики.
Але нині — не про дороги. Хоч ні, про них також. Приміром, лише той, хто хоч раз проїхав селищем Заболотів, що на чернівецько-франківській трасі, знає, що таке насправді погана дорога. Машини тут не їдуть — вони обережно переступають колесами з клаптика на клаптик твердого полотна, що де-не-де дивом вціліло посеред суцільних ям на магістралі державного(!) значення.