Водійські права я отримав понад двадцять років тому. За цей час об’їздив за кермом власного автомобіля як рідну Житомирщину, так не раз добирався до самого синього, чи то пак, Чорного моря. І жодного разу не мав жодних претензій до працівників ДАІ, як, до речі, і вони до мене, бо не так вже складно шанувати правила дорожнього руху, написані, як не раз нагадували викладачі в автошколі, кров’ю загиблих на дорогах.
Не дивно, що я досить скептично ставився до «водійських страшилок» про «загребущих» автоінспекторів, які переймаються не стільки безпекою учасників дорожнього руху, скільки поборами з водіїв. На моє ще недавнє переконання, останні самі провокують міліціонерів, намагаючись малою кров’ю відкупитися від справедливого і цілком заслуженого ними покарання, а потім ще звинувачують власників смугастого жезла у смертних гріхах. 

Кілька років тому моя донька повернулася схвильованою зі школи. «Уявляєш, мамо! Наша вчителька етики сьогодні дуже образила прибиральницю. Вона в її присутності всього класу сказала, що якщо погано вчитимемося, то… прибиратимемо в школі. Наша технічка після того плакала. Я сама бачила…» 

Недільний ранок в метро швидше можна було б cприйняти за сонне царство. Навпроти дрімає хлопчак під звуки музичного плеєра в руці. До нього тулиться напрочуд екстравагантна пані з вустами, вкритими помадою кольору переспілої черешні. А праворуч двоє п’ятирічних, на перший погляд, близнюків не можуть поділити гумову кульку. Їхня мати — стіна, яка не бажає ворухнутися, аби приборкати своє генетичне продовження... 

Очевидно, з цього року в загальноосвітніх школах з усіх без винятку школярів почнуть робити поліглотів. На жаль, незалежно від бажання та здібностей учнів. А зважаючи на дуже насичену навчальну програму з інших обов’язкових предметів, другу іноземну мову інакше як надмірним навантаженням на дитячі голівки батьки не називають.   
Про те, що з 1 вересня 2013 року в навчальну програму п’ятикласників введуть другу обов’язкову іноземну мову, нам — ще тоді мамам і татам другокласників — повідомили два роки тому, коли наші діти починали вивчати лише першу іноземну — англійську. І хочу сказати, що тоді ми сприйняли цю новину без ентузіазму. Не змінилося ставлення до такого нововведення і за рік до того, як мій син та його однокласники випробують його на собі. 

Чи хоче суспільство, щоб наші бізнесмени лізли на заморські пальми доїти українських корів? Відповісти на це запитання депутати Верховної Ради обіцяли восени. Ні, не дивуйтесь, автор не помилився і нічого не вигадує. Намагались раніше. Не вдалося: дуже вже сильні у нас пальмолюби. Вони так змастили пальмовою олією шлях до законопроекту № 2172 «Про внесення змін в Закон України «Про молоко і молочні продукти», що більшість на ногах не утрималась.  От і відклали голосування на осінь. У чому ж камінь спотикання? Нині нормативи передбачають у молоковмісних продуктах не менше 25% молочних компонентів. Цієї вимоги не завжди дотримуються. І не секрет, що споживаємо ерзац-делікатеси, в яких замість молока або масла маємо пальмову олію. Це не лише обман, але, за твердженням дієтологів, дуже шкідливо для здоров’я.  

Тривалий час займаюсь пошуково-меморіальною роботою, та все-таки кожна нова зустріч з ветеранами Великої Вітчизняної війни збагачує новою інформацією про бойові будні фронтовиків, сприяє проведенню цієї роботи та її вдосконаленню. Так сталося і коли я випадково зустрівся з полковником у відставці  Іваном Федоровичем Нечаєвим, людиною цікавою і неординарною. 

«Моя поразка зветься Берестечком…» — прорік пошматований у прямому й переносному значеннях слова і вкрай пригнічений Богдан Хмельницький в історичному віршованому романі Ліни Костенко «Берестечко». Таким його, здається, ще ніхто й ніколи не бачив. 

На чудовому майданчику, одному з тих, які останніми роками облаштовує для харківської дітвори міська влада, не раз доводилося  спостерігати таку, як на мене (та й на кожну, думаю, нормальну людину), жахливу картину. Молода матуся щосили гамселила свого малюка і приказувала: «Казала ж тобі: не лізь на гірку, бо замастиш штанці!» Дитина гірко плаче, а жінці хоч би що.

Доки роздумую над тим, навіщо люди заводять собі дітей, якщо їх не люблять, в іншому кутку майданчика татусь знімає ремінь і періщить  ним  свого малолітнього нащадка за те, що той впустив у пісок морозиво… Хлоп’я, ридаючи, намагається тоненькими ручками захиститися від побоїв батька, чим викликає у того ще більшу агресію, і він  додає дитині ще й порцію стусанів, приправлених добірною лайкою. 

Гріш ціна йому в базарний день, здавна кажуть про непотрібний товар. А в наш час товаром, що купується-продається, стали люди. І не лише обездолені. Виставляють себе на торги й представники самозваної еліти. Звісно, й ціну диктують. Не лише за себе, а й за тих, хто кулаками махатиме. Оскільки базарний день у столиці приурочують до майбутніх виборів міського голови, то найневитриваліші вже кинулись торгувати. Собою. Людьми, яких обзивають електоратом. Прейскурант цін один з майбутніх благодійників оприлюднив у листівці.
Звичайно, він не оригінальний і став на уторований шлях: прагне купити киян обіцянками, як рибу на приманку. Не важливо, зазначають психологи, що говорить кандидат на ту чи іншу посаду. 

— А борщ сьогодні у нас буде?

— Буде, якщо зараз швиденько встанеш з дивана і пройдешся до базару. Тримай список!

— І що ти тут написала? — ліниво потягнувся благовірний. — Так-так, сметана, морква, буряк, капустина, порібрина, дві авіаційні бомби… Що?! Ну й жартики у тебе! Якби й справді на базарі бомби продавали, знаєш, скільки б вони коштували?!