Ще кільканадцять років тому, коли вселялися в новобудову, заздрила мешканцям навколишніх будинків, у яких на кухню був заведений газ, а нам встановили електроплити. Радянського виробництва «Електри», хоч як бийся, не хотіли швиденько закип’ятити воду чи засмажити картоплю. Зовсім інша річ — газові плити.
Нині після цілої низки вибухів квартир, спричинених недбалим поводженням із блакитним паливом, думаю: слава Богу, що наш будинок на електриці, від лиха подалі. Останніми роками не минає і кількох місяців, щоб у якомусь із куточків України не прогримів вибух побутового газу. Ось і на Харківщині люди, не встигнувши оговтатися від трагічної загибелі кількох сімей, знову приголомшені жахливою смертю 48-річного чоловіка, який мешкав на останньому поверсі п’ятиповерхівки на вулиці Електровозній, 9 у Харкові. Вибуховою хвилею його викинуло з квартири, і шансів на порятунок практично не було. Від потужного вибуху повилітали вікна в сусідніх квартирах, частково деформувалися перегородки на останньому поверсі будинку, а зовнішня стіна відійшла приблизно на п’ять сантиметрів. Працівники ДСНС евакуювали дев’ятеро мешканців суміжних квартир. 

Ростислав з родиною повернулися з Карпат розчаровані. Треба ж так не вгадати з погодою! Викроїв з напруженого лікарського графіка два вихідні на свята, завчасно зарезервував номер у готелі, а насолодитися зимовими горами й активним відпочинком не вдалося. Вершини вкриті не снігом, а радше памороззю, а висока як на цю пору плюсова температура завадила залучити на допомогу природі спеціальні гармати: було б кілька градусів морозу — і сучасна техніка вкрила б лижні карпатські траси товстим шаром снігу. Єдиний плюс від поїздки — подихали свіжим карпатським повітрям. А так — змарнований час, зіпсований настрій. Та якщо сімейний бюджет лікарської родини ще не надто постраждав від вибриків природи, то для жителів гірського краю і власників відпочинкових комплексів це катастрофа! Зрозуміло, чому для них банальна тема про погоду, рятівна зазвичай задля підтримання розмови, набула особливого змісту, стала найважливішою. Погодні прогнози обговорюють вдома, при зустрічі із сусідами, односельцями. Переорієнтувавшись на туризм, вони стали заручниками погоди. Сніжні зими з метровими заметами і двадцятиградусними морозами (бували і періоди відлиги й потепління), які у гірських районах тривали з грудня до березня, залишилися хіба що у спогадах старожилів, що радше казку нагадують, аніж реальність.   

Які найпопулярніші атрибути свят, що минають: ялинка, щедрий на страви стіл, подарунки? Для багатьох з нас до цього переліку входять і яскраво-кольорові феєрверки. Днями в Інтернеті прочитала, що найвидовищнішими цього року визнані салюти, що ними у Новоріччя розсвічували небо в Нью-Йорку, Гонконзі та Лондоні. А ось українці під час переходу з 2013-го до 2014-го усіляко компенсували це самі собі, хто як міг.
Що сусіди під час свят запускають салюти саме під моїми вікнами — звикла вже давно. Хоча й не розумію, чому саме тут? Отже, була морально готова й цього року. І майже без емоцій перетерпіла кількагодинне бахкання та спалахи під балконом. Усього лише кілька разів хотілося вивернути на тих доморощених піротехніків каструлю окропу. Але добре те, що добре закінчується. Скло у віконних рамах, на щастя, залишилося неушкодженим... 

Чому бідний? Бо дурний. Ця давня, хоча й дещо образлива приповідка, яка пройшла випробування століттями, нині не спрацьовує. Дурний далеко не завжди бідний, а розум у наш час зовсім не гарантує багатства. Та що там багатства —  елементарних засобів для існування. Скажімо, того ж таки даху над головою, без якого життя не життя. 

Малому рівнянинові Вадимові Доброскоку лише півтора рочку. А пережив уже стільки, що й на довгий вік сповна вистачить: позаду — п’ять курсів хіміотерапії, попереду — тривале лікування в Рівному та Києві.

— Синочок народився цілком здоровим і ріс доволі активним. А потім до нас прийшла біда, — не встигає ковтати сліз мама. — Скільки пішло грошей, уже й не рахуємо. Допомагали всі: родичі, друзі, знайомі. Зараз долучилися волонтери, бо самим нам уже не впоратися. Мої батьки померли, а вдома лишилися ще двоє діток і чоловік, який має інвалідність. 

Донеччанин З. вже мав можливість переконатися на власному досвіді: як старий рік проведеш, так із Новим… можеш розминутися. А тому того вечора з подачі дружини вирішив «не гнати коней» назустріч однойменному року. Сумний і невеселий, взявся знічев’я перемикати телеканали, намагаючись уникнути осоружної реклами. І коли в двері подзвонили, аж зрадів, що є серйозна причина покинути це безперспективне заняття. 

Попри те, що наш кіт боїться Діда Мороза навіть більше, ніж увімкненого пилососа, вирішили запросити цей ходячий (не завжди рівно) символ Новорічних свят і цього разу. Врахувавши гіркі уроки минулих відвідин, я попередньо ретельно підготував ймовірне «поле бою». Насамперед виніс із передпокою нове дзеркало (старе розгепав тип у червоному кожусі з носом такого самого кольору). Потім демонтував зі стелі світильник, бо минулого разу дідуган небезпечно розмахував своїм посохом. А ще від гріха подалі зняв килимову доріжку, аби гість потім не нарікав, що перечепився через неї. Само собою, котяру, який з переляку міг гасати квартирою, немов навіжений, вирішив тимчасово евакуювати до сусідів. 

Шановні реформатори, зайдіть у найближчу районну лікарню чи сільський фельдшерсько-акушерський пункт і запитайте пересічного співвітчизника, який теж прийшов сюди за найдорожчим — рятувати здоров’я, чи відчув він хоч йоту позитив від багаторічних реформацій медицини? Навпаки. Це ви почуєте і від мене, такого ж пересічного пацієнта районної лікарні. Я теж неодноразово запитувала в себе як журналіст і як людина, не байдужа до того, що робиться в моїй країні, та ще й у сфері, яка стосується кожного. Тоді чому галас про реформу медичної галузі нуртує тільки в чиновницьких кабінетах? 

Сивий дідусь заходить у центр квітника перед хатою із каністрою гасу, розправляє спину і починає щедро поливати ним землю. З вікна це бачить його онук і не стримується:

— Діду! Діду! Що ти робиш? Від гасу ж квіти повсихають!

На що старий відгукується зовсім несподіваним:

— Бог із ними, тими квітами! Нам головне, аби кулемет не заржавів! 

Якось навесні, гуляючи зі старшим сином у дворі, помітила, як напередодні літніх канікул на вікні підвалу сусіднього під’їзду з’явилося оголошення про відкриття такого собі літнього табору для дітей шкільного віку, який працюватиме з 12 до 16 години щодня, крім вихідних. Наперед зраділа, бо у перспективі канікули чекали і на мою сім’ю, нехай не так швидко, але… 
Як розповіли мені тоді сусідські дітлахи, ці кілька годин з ними проводить вчителька. Траплялося, що вони раз по раз підбігали до мене і з хвилюванням перепитували,  котра година, нетерпляче чекаючи наставницю. А ще розповідали, що вони разом із нею граються у настільні ігри, малюють, вивчають пісеньки, п’ють сік і їдять печиво. Тобто  діти не шукали пригод, а були зайняті. Звідки бралися гроші на ласощі, я не цікавилася. Схоже, за бажання і копійчину можна знайти. Дуже раділа, що, коли підросте мій син, то не доведеться ламати голову, куди його прилаштувати на час канікул.