Будь-який справжній, а не розрекламований намарне цілитель підтвердить: причини багатьох серйозних захворювань людського організму залежать від стану  хребта.
Однак ідеться зараз не про медичні проблеми. «Становим хребтом» держави у класичному розумінні  небезпідставно називають державне управління — своєрідний злагоджений механізм, завдання якого — оперативно  та ефективно реагувати на всі важливі суспільні процеси у країні.
Беремо на себе сміливість завважити, що причини нинішньої гострої ситуації в українському суспільстві великою мірою слід шукати в цілковитому і всеосяжному розбалансуванні вітчизняної системи державного управління. І розпочалося воно не вчора, не зі з’явою Майдану, не з часу тих чи тих виборів, і навіть не зі зміною політичних еліт у результаті чергової виборчої кампанії. 

У безлюдних і важкодоступних гірських районах наукові експедиції продовжують шукати снігову людину. Та не на того натрапили: волохатий відлюдько таки не позбавлений розуму і тому обходить нашого брата десятою дорогою. А тим часом у густозаселених областях степу й лісостепу зустрічі із нами наполегливо шукає не менш цікавий представник роду людського, якому дуже пасує визначення «політикантроп».

У середині 2000-х років країни Європейського Союзу докладали чимало зусиль, щоб наблизити стандарти законодавства України до найсучасніших, дати нашій державі рецептури успіху  у сфері забезпечення конституційних прав людини,  допомогти подолати економічну стагнацію.
У рамках українсько-шведського міжурядового проекту з розробки стратегічного плану розвитку лісового сектору України, наприклад,  відбувалися навчальні поїздки групи українських спеціалістів до Польщі та Німеччини. Але здебільшого кращі європейські фахівці вчили наших лісівників у нас.
Серед них був  і відомий у світі фахівець з громадських комунікацій швед Ларс Талерт. Ця людина володіє унікальною здатністю — вмінням вчити PR-фахівців налагоджувати взаєморозуміння великих лісових, водних, енергетичних компаній  із громадськістю. Цю роботу він виконував у трьох десятках країн майже на усіх континентах.

За вікном — мінус 10, холодно! На душі ще холодніше: вона й рада б уже перетворитися на  крижинку, як у казці про Снігову Королеву, та хіба це можливо?
Живу ж бо не в казці (а хотілося б хоч на трохи потрапити туди), а у жорстокій дійсності. Два місяці поспіль засинаю і просинаюся «під телевізор», щоб із роз’ятреною душею йти на роботу. А потім знову повертатися у той самий, якийсь безпросвітний формат буремних буднів, які, здається, вже ніколи не перетворяться бодай на маленьке свято душі…
Від чого їй радіти: від того, що вбивають людей, які щиро прагнуть змін на краще? Від того, що завтра вже не перед телевізором, а в епіцентрі подій можуть опинитися й наші діти? А їм же ще жити й жити, їм, сподівалися ми, свою державу розбудовувати. Чи, навпаки, чимдуж втікати з такої держави за першої-ліпшої нагоди? Чи, може, від патологічної глухоти і влади, й опозиції? Тут навіть усі президенти вкупі за одним столом не допомагають — маємо те, що маємо… 

Кілька останніх років поспіль  бігборди з портретами політиків різних партійних мастей і владних рангів вітали киян та гостей міста з Новим роком та Різдвом. Згідно з моїм бліц-опитуванням друзів та знайомих, декого з них ці самовдоволені пещені обличчя дратували, декого залишали абсолютно байдужими, а в декого викликали обурення, мовляв, привітав би ти нас, друже, видимими результатами своєї роботи.
У французькому Страсбурзі жителів міста з новорічними святами вітають… самі жителі Страсбурга, точніше працівники комунальних служб та мерії міста. Тут ви не побачите жодного бігборда з портретом страсбурзького мера Рональда Різа, хоча тут він має доволі велику популярність. На вітальних плакатах з побажанням щасливого Нового року, які зустрілися мені, дещо сором’язливо усміхалася жінка у зеленій спецкуртці. Це  Едіт, працівниця служби озеленення (так було підписано під плакатом). 

Три дні наполегливих тренінгів, палких дискусій — і представники громадських організацій Буковини, Кіровоградщини та Криму представили нарешті свій велосипед під назвою «Громадська журналістика». А до нього ще й інструкцію з експлуатації — у вигляді спеціалізованого посібника з цього досить дивного виду журналістської діяльності. Розробляли і збирали ровер новітньої конструкції впродовж чотирьох місяців спеціалісти різних, далеких від журналістики, галузей під проводом політологів. Сприяв цьому Національний фонд підтримки демократії США, який вважає своїм обов’язком розвивати в нашій країні демократичне суспільство через надання грантів для реалізації відповідних за духом проектів. Цього разу фонд виділив кошти кільком ГО з названих вище регіонів на впровадження «Ефективних публічних комунікацій українських неурядових організацій через засоби громадської журналістики». Підсумки проекту підбили у Чернівцях.

У круговерті міської суєти (це було кілька років тому) ми з чоловіком не надали уваги тому, що батьки не телефонували вже чотири дні. Подумали, що їм не до дзвінків, бо ж на вулиці весна, в селі гарячий час. Хоча до того домовлялися більш ніж три дні не мовчати. Раптом дзвінок. Незнайомий номер на екрані мобілки. На моє обережне «Алло» почула схвильоване свекрушине: «Олю, в нас заблоковано телефон, бо грошей немає на рахунку. Дзвоню із сусідчиного». 

Два чоловіки, на вигляд  не старші сорока років, зосереджено копалися ... у сміттєвому баку. Зовні цілком працездатні, не каліки. По одягу від решти вуличного натовпу не відрізниш. І лише кілька коротких фраз, котрі встигла почути, повільно проходячи поряд, остаточно переконали: таки безхатьки.
Мимоволі згадався міський центр реінтеграції бездомних, розповіді соціальних працівників, які змушені відправлятися в рейди та вести «агітацію» просто біля таких ось контейнерів зі сміттям. Тоді я й дізналася вперше про конкуренцію й чіткий розподіл дворів біля будинків у центрі Луганська, де більш заможні жителі поспішають викинути вчорашні салати, де основна частина кафе та ресторанів, а також елітних супермаркетів, для котрих вигідніше віднести на смітник прострочені продукти, аніж мати справу із претензіями VIP-клієнтів. Тобто, новорічне застілля — воно й у сміттєпроводі відчувається. 

Для багатьох наших співвітчизників пускання феєрверків стало не тільки атрибутом святкувань, а й нав’язливою ідеєю. Це — підсвідоме бажання виділитися із сірої маси, утвердити себе як героя, який не боїться гратися з небезпекою, яку має навіть крихітна петарда. 

«Чи справді Юлія Тимошенко винна?» і «Невже українська та російська мови відрізняються одна від одної?» Ці два запитання ще донедавна найчастіше ставили мені французи, дізнавшись, що я з України. Проте за останній місяць їх обізнаність про політичну ситуацію в Україні значно розширилась, адже навіть місцева страсбурзька розважально-музична радіостанція включає до своїх п’ятихвилинних випусків новин повідомлення про ситуацію в Україні.
Після драматичних подій 30 листопада кілька мам однокласників мого сина попросили мене провести «політінформацію» прямо у шкільному дворі і пояснити, хто і чому протестує на Майдані у Києві проти влади. А у кафе Ради Європи працівники департаменту комунікації останнім часом зустрічають вигуками: «Ось хто нам розкаже про останні події в Україні!» «Дорога Вікторіє, ми весь час думаємо про тебе у ці важкі для твоєї країни часи і сподіваємося, що все вирішиться мирним шляхом», — таке зворушливе СМС я отримала від іншої своєї французької знайомої, Марджорі, 2 грудня.