Днями побував у Сумському обласному краєзнавчому музеї з доволі приємною місією. Разом з його працівниками оформив і підписав документи про передачу низки документів і матеріалів, що стосуються життя і творчості талановитої оперної співачки, заслуженої артистки України Олександри Жили (1924—1978), яка народилася на Сумщині, свого часу співала на сцені столичної опери разом з уславленими Борисом Гмирею, Белою Руденко, Петром Білинником, Іваном Паторжинським… Її голос пам’ятають і високо оцінюють наші легендарні сучасники Дмитро Гнатюк та Анатолій Мокренко. 

Наше нинішнє прощання із вождем світового пролетаріату відбувається зовсім не у дусі гарної німецької стрічки, назву якої виніс у заголовок. Тобто без щонайменшої любові, поваги, ба навіть співчуття до людей, що належали до кількох попередніх поколінь й відпрацьовували свою версію побудови гармонійного суспільства.
Пам’ятники вождеві світового пролетаріату в нас валять зухвало, з викликом, не те щоб навіть не прагнучи увібгати цей процес у якісь законні рамки — радше із наміром показати, що дії такі зовсім не потребують якихось писаних підстав. Це коли в центрі Києва і великим натовпом.
Коли ж  у маленьких містечках і за відсутності потрібного «кворуму» — то тишком-нишком, ночами, але із тим самим підтекстом: «і що ви нам зробите»?

Коли з чоловіком дивимося телешоу, яких безліч у новорічні свята, граємо в своєрідну гру — «вірю-не вірю». Ситуація режисирована чи реальна? Сперечаємося. Він переконує: «Натуральна правда, люди такі щирі, обстановка життєва». Я не вірю: «Телебачення — справжнісінька ілюзія». Він: «Подивись, жінка плаче, невже таке можна зіграти?» Я ж йому не розказую, коли жінки плачуть взаправду, а коли вони грають як актриси. Адже акторського дару в жінок ніхто поки що не відняв. Чоловіку ж нагадую одну ситуацію. Щоби повернути його з теленебес на реальну землю.  

Зустрівши біля під’їзду сусіда, відчув, що той готовий ошелешити черговою політичною новиною. І не помилився. Співрозмовник відразу ж «нанизав» кілька свіжих фактів і з життя Майдану, і його антипода, наголосивши: такий-то народний депутат щойно заявив про свій рішучий і безповоротний вихід із фракції. Причому публічно — перед тисячами мітингувальників. 

У недалекому минулому один із литовських міністрів вирішив поїхати на полювання. Діло хороше, але для доїзду до лісу, де проходили лови, міністр узяв… службовий автомобіль без водія. І коли ввечері, щоб поставити його на місце, заїхав у гараж, там на нього вже чекали телекамери і десяток журналістів. «Чи вдалим було полювання, пане міністре? — відразу почали цікавитися вони. — Як ви відпочили? Чи вдалося щось підстрілити?» Увечері про міністерський вояж знала вже вся Литва. І наступний ранок міністр розпочав із заяви про свою відставку… 

«Я з такими не співпрацюю!» — це все, що я почув нещодавно від нардепа Геннадія Москаля. Мав намір дізнатися його думку як політика, котрий перебуває у темі щодо скандальної інтернет-публікації про можливість румунського вторгнення в Україну. Народний обранець навіть цікавості не виявив, про що хоче його запитати журналіст. «З таким» — це явно означало: з журналістом «Урядового кур’єра». Жодних підстав мати якусь особисту неприязнь до мене у пана Москаля не було — ми з ним спілкувалися вперше і, ймовірно, востаннє. Певен, що й жодної моєї публікації він в очі не бачив. Тож навіть немає сенсу апелювати до їхнього змісту. Адже спрацьовує старе: «не читав, але засуджую». Причому поширюється воно вочевидь не лише на мій скромний доробок, а й на все, написане моїми колегами на шпальтах газети. І тут теж не опускався б до виправдань — кожен може погортати підшивку чи подивитися сайт і зробити власні висновки.  

Цими неспокійними днями, коли душа щемить від болю за постраждалих під час майданівських протистоянь, коли, здавалося б, зовсім не до пісень, у голові невідомо звідки з’являються давно забуті рядки Булата Окуджави: «Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке». І справді, візьмімося! Йдеться, зрозуміло, про всіх тих, кому наша держава, наша країна дорога. І найперше серед них — про нас, журналістів.
Пам’ять переносить років на двадцять назад, коли довелося працювати в міській газеті «Черкаси». Тоді, у перші роки незалежності, зрозуміло, до журналістів за радянською традицією продовжували ставитися як до «підручних партії», коли будь-яке вільнодумство засуджувалося. І коли на газету, яка в ході дискусії насмілилася опублікувати лист відомого письменника лауреата Шевченківської премії Василя Захарченка до ветеранів, щоб вони схаменулися й переглянули своє ставлення до комуністичних вождів, до червоних радянських прапорів, адже воювали насправді за народ, за добробут своєї країни, з усіх боків обрушився шквал осуду. Газету, по суті, намагалися знищити, зацькувати підставними «зверненнями», судовими позовами, а колеги з інших видань, телебачення, радіо чомусь просто… мовчали. Хоч пошепки й говорили між собою про кричущу несправедливість. 

Ще недавно температура повітря радувала нас плюсовими показниками, проте за кілька днів ситуація кардинально змінилася, й у свої права вступила матінка-зима. З приходом холодів українці розділилися на два табори: тих, хто вдягається правильно, й тих, хто глибоко переконаний, що краса вимагає жертв. Причому жертв серйозних. 
Ось так уранці, коли йшла на роботу, була вражена зовнішнім виглядом дівчини, котра кудись дефілювала на височенних підборах у коротенькій спідничці, яка трішки «визирала» з під маленького хутряного жилета. Руки дівчина намагалася притискати до цього самого жилета, оскільки тоненька кофтинка їх явно не зігрівала. Зовні панянка мала гарний вигляд, але лише за умови, якщо не бачити виразу її обличчя. На ньому явно читалося те, що їй холодно і дуже незручно. Власне, хода так само видавала справжні емоції. Адже дефілювати по льоду на таких підборах з платформою взагалі небезпечно для життя, про зручність навіть не йдеться. Відверто кажучи, від вигляду модниці ставало холодно майже всім, хто пробігав повз неї. Мабуть, тому бабуся не витримала і підійшла зі словами: «Дитинко, що ж ти робиш зі своїм здоров’ям?» Слід віддати належне дівчині: вона не нагрубіянила бабусі, а просто відповіла, мовляв, повинна сьогодні мати гарний вигляд. Проте бабуся так просто не захотіла здаватись і все-таки «прочитала лекцію» на тему: чим загрожує дівчині такий «гарний вигляд». Оскільки я йшла поряд, то ненароком стала свідком бесіди. До речі, бабця зауважила, що вона працювала лікарем, тому знає, про що каже. 

Передчуття громадянського миру. Найприкріше, що його просто немає. Найліпше, що на нас чекає, — так званий гнилий компроміс. Це коли сторони конфлікту розходяться по кутках, однаково ображені та невдоволені, кожне зі своєю думкою. Конфлікт таким чином не знімається, а просто відтерміновується — до першого ж непопулярного рішення, неадекватного міліціянта чи постраждалого — навіть із невідомих причин — активіста. 

Україна, яка донедавна мала фактично єдину підставу не вважатися найгіршим пострадянським проектом, тепер позбулася і її. Вирішувати політичні питання виключно мирним шляхом — це вже не про нас. Ми виявилися менш зрілим суспільством, ніж країни Північної Африки, бо в них перед очима не було прикладу, до чого може призвести збройне повалення зажерливих еліт, а в нас  був. Їхній. 

Край за Карпатами до створення незалежної Української держави перебував (зокрема лише в минулому столітті!) у складі п’яти країн. На референдумі 1991 року своїм волевиявленням місцеві жителі ствердили появу на карті самостійної України. За це проголосували майже 93 відсотки учасників усенародного плебісциту.