Що ближче Новий рік, то більш наполегливим та нахабним стає бажання свята. Воно стукає у мозок, прагнучи підбадьорити його творчі здібності. Воно перебиває різні і важливі думки, повертаючи їх до того невблаганного бажання свята. Невже воно так тобі необхідне саме зараз? Тут би подумати про проблеми в державі, про те, яку тему подати в газеті, але твоє єство настирливо вимагає свята! І це не здолати ані хаосу на вулицях, ані майданам, ані браку святкових ідей. 
Господи, ну надихни фантазію і спровокуй мозок на щось дивовижне і неординарне! Олів’є, шампанське, телевізор — цей ланцюжок, що проти волі випливає з куточка свідомості, вже сприймається як підступна зміюка, що може вбити зародки твоїх світлих бажань і святкових налаштувань. Але що протиставити цьому?

Видовище привертало увагу якимось навіть сюрреалізмом: біля облдержадміністрації — лише один чоловік із чимось на кшталт чималої церковної корогви в руках із зображенням Президента замість ікони, національним прапором на древку та прапорцями «Партії регіонів». Так, одеські майдани традиційно не надто людні, а антимайдани –– дуже мовчазні. Але щоб аж так — на самоті, ледь не молячись... 

Іноді таке почуєш, що не віриш вухам своїм. Так, мій приятель зауважив, що залізниця остерігається пасажирського «МММ». Нісенітниця? Та звісно, бо державне підприємство настільки потужне, що будь-яку хитру фірму за пояс запхне. Однак співрозмовник стояв на своєму. «Якщо пасажири здадуть квитки на поїзд, залізниця зазнає збитків», — зауважив він.
Я заперечив, що це неможливо. Повертаючи квиток, людина втрачає, а ніхто собі не ворог. Навпаки, кожний пасажир прагне заздалегідь визначитися. Нещодавно брав квитки з Вінниці до Києва і назад, так на зворотний шлях були лише на 16-ту годину або на 23.39. А на решту потягів у цьому проміжку — всі розібрали. І це за 14 діб до відправлення!

У під’їзді моєї житлової багатоповерхівки, яка й досі, на жаль, не має вхідних дверей із кодовим замком, звикли до всіляких гостей. Особливо у вихідні. Одні поспішають повідомити надзвичайну новину, одержану спеціально для мешканців будинку ледь не з космосу. Інші прагнуть ощасливити подарунками у вигляді духовних книг. Але найчастіше трапляються кочівні коробейники, які пропонують крам за мінімальними цінами надзвичайно високої якості (принаймні, так вони стверджують). 

Нині, коли погляд будь-якої соціально активної людини прикутий до політичного протистояння у столиці, часто згадують минуле, пропагандистську машину СРСР. Свою справу вона не те що вміло виконувала — віртуозно.  Правду, яку треба було сховати від людей, забороняла або й зовсім секретила, а за потреби повторену тисячократно брехню робила правдою. Пам’ятаєте: «КПРС — честь і совість нашої епохи!»? Але ніде ж не друкувалося інше — свіфтівське  «Партія — безумство багатьох заради вигоди одиниць». 

Завжди, коли бачу на сцені чергове юне дарування, яке виводить тоненьким голоском шлягер або дефілює подіумом у модному вбранні, охоплюють двоякі відчуття. З одного боку — віддаю належне хлопчикам і дівчаткам, які стараються з усіх сил сподобатися глядачам і в юному віці починають штурмувати вершини шоу-бізнесу. З іншого — чомусь стає шкода тих вундеркіндів, бо всі оті сценічні досягнення — результат титанічної праці, щоденних репетицій, виснажливого графіка, що забирають у дітей не тільки фізичні, а й душевні сили. 

На маленькій затишній вулиці Ак. Павлова у місті лева, що неподалік центру, у скверику поряд із головним корпусом Академії ветеринарної медицини вода б’є фонтаном. Але що казати про аварії, віддалені на кілометр-два від «Львівводоканалу», якщо в них під самим носом, за 50 м від головного офісу підприємства, повноводною рікою з-під асфальту витікає чистісінька вода. Потім потік розділяється на два: один «прямує» на вулицю Студентську, другий — на магістральну Зелену. Вода тече годину, другу, третю. Та всім байдуже. Не фіксує, скажімо, обладнання потужного витоку, але ж ручай на всю вулицю пробігає поряд із центральним входом до головного офісу ЛКП «Львівводоканал», куди в’їжджають-виїжджають аварійні машини, інша техніка, а на чималому подвір’ї завжди людно. 

Був випадок, коли в гаражі одного з чернігівських підприємств хтось поставив на стіл прибраний з колишнього червоного куточка бюст вождя революції. Водії, жартуючи, вставили в його порожні очниці скляні кульки-намистини і одягли кепку. Коли вночі несподівано спрацювала сигналізація і сторож освітив приміщення ліхтариком, він мало не зомлів: йому назустріч блиснула страшними очима якась постать у кутку. 
Зрештою нікому нині не потрібний предмет було прикрито лахміттям — аби людей не лякав.
Це тільки один із прикладів того, яка непроста категорія пам’ять. 

Зранку в «Фейсбуці» до мене «постукали» знайомі з Києва: мовляв, у вас на обласному телебаченні — бунт. Звідки такий висновок?
Та ось перепост запису блогера, проілюстрований уривком із виступу на телеканалі «ЛОТ» голови Луганської облдержадміністрації від 1 грудня. Володимир Пристюк говорить про те, що центральні телеканали істотно перебільшують кількість учасників євромайданів у Луганську. Мовляв, спеціально намагаємося рахувати людей — на акції не виходило більше 72 осіб, а судячи з «картинки» на центральних телеканалах, стояли чи не тисячі. Цей уривок із виступу голови облдержадміністрації затитрований «Увага! Дезінформація!». 

Наприкінці існування Радянського Союзу, ще до початку горбачовської перебудови, вразив фільм Тенгіза Абуладзе «Покаяння». Серед яскравих головних персонажів є у ній і дивний чоловік, який упродовж усього фільму шукає дорогу до храму. А наприкінці на запитання, чи веде ця дорога до храму, вкотре отримує заперечну відповідь. На що відгукується пророче: «Якщо ця дорога до храму не веде — то навіщо вона потрібна?!»

Можна по-різному трактувати образ дороги до Храму в роботі каннського лауреата. На моє глибоке переконання, це норми християнської моралі.