Мабуть, чимало тих, хто героїчно протистояв минулій владі на Майдані, сьогодні ставлять собі запитання: «Невже Небесна сотня віддала своє життя і майже тисяча мужніх патріотів із «Самооборони Майдану» пролили свою кров задля того, щоб від їхнього імені різні негідники чинили безчинства?!» 
Запитання це далеко не другорядне. Адже повідомлення ЗМІ нині нагадують зведення із прифронтової зони. У Києві  невідомі у масках розстріляли  патруль ППС, там пограбували або захопили  будинки, знущалися над пересічними громадянами тощо. Я більш ніж упевнений, що до «Самооборони Майдану» ті, хто займається мародерством, не мають жодного стосунку.  Адже координатор «Самооборони Майдану», а нині Секретар РНБО Андрій Парубій заявив, що всі учасники  «Самооборони Майдану» мають зняти маски і скласти зброю. Тим часом у всіх протиправних діях замішані люди в масках і зі зброєю. 

У нинішньому контексті перегляду Конституції України, на мою думку, прискіпливої уваги державників, політиків та експертів вимагають ті положення чинного Основного Закону, які створюють істотні перешкоди реформі децентралізації та зміцненню системи місцевого самоврядування.
Говорити про це публічно я маю певні підстави, оскільки вже понад 10 років вивчаю ці питання і надаю консультації як експерт Ради Європи на запит української влади, зокрема уряду та парламенту.
Зазначу, що свого часу проект змін до української Конституції 2004 року вже передбачав положення щодо зміцнення місцевого самоврядування та децентралізації влади, однак їх так і не ухвалили. 2009-го уряд підготував черговий законопроект про внесення змін до Основного Закону з питань місцевого самоврядування, який здобув загалом позитивний відгук РЄ, та його знову не зреалізували. Затим було напрацьовано низку інших документів, спрямованих на розв’язання цих проблем. Останні рекомендації РЄ стосовно перегляду Конституції України в частині місцевого самоврядування було надано у 2012 — 2013 роках та представлено на розгляд Конституційної Асамблеї. 

П’ять хвилин дзижчання з касетника — і ось на екрані старенького телевізора з’являється нарешті заставка обраної комп’ютерної гри. На початку 1990-х, коли навіть найпростіший персональний комп’ютер був мало кому по кишені, простенькі домашні «Спектруми» давали змогу тисячам молодих українців робити свій перший крок до віртуальної реальності.
З-поміж ігор, записаних на звичайних магнітофонних касетах, можна було надибати й «Диктатора». Не вибаглива до ресурсів і скромна за графікою текстова стратегія. Опинившись у ролі правителя типової бананової республіки, що зветься Рітімбанія, ви маєте втриматися при владі якомога довше, вигребти з бюджету якомога більше і, головне, вчасно втекти від революціонерів на заздалегідь придбаному гелікоптері. 

Навесні минулого року по усій країні прокотилася хвиля мітингів проти фашизму, що нібито почав відроджуватися в Україні. Зігнані на них під страхом звільнення з роботи бюджетники слухали палкі промови про те, що кляті фашисти, мовляв, уже піднімають голову. На луцькому меморіалі Вічної Слави, що наприкінці 1970-х був споруджений для увіковічення пам’яті полеглих у Другій світовій війні, людиноненависницьку ідеологію ганьбила, зокрема, добра частина керівників органів місцевої виконавчої і представницької влади Волині. Ясна річ, під пильним поглядом керманичів від єдиної на той момент «керуючої і спрямовуючої».   

Останніми днями, що не година, збільшувався список загиблих: у цій війні пішли з життя колеги-журналісти, студенти (ще зовсім діти!), мирні перехожі, які чимось не сподобалися снайперу… Та втрачаємо ми не тільки людей — знайомих чи й зовсім чужих, які цими днями стали нам усім рідними, — ми втрачаємо набагато більше. Зовнішні ознаки стерті, дихання і серцебиття немає. Почуття, емоції, бажання зашкалюють. 

Лютий ще й до середини не добіг, а у поштовій скриньці чекала купа повідомлень на оплату комунальних послуг. Першими забажали отримати за роботу ЖЕКівці, хоч їм варто платити в останню чергу, бо, якщо відверто, не заробили й копійки — в будинку, де свого часу мешканці власним коштом ремонт зробили, не здатні порядок підтримувати — єдиний раз прибиральниця у під’їзді помила підлогу, снігу не було, то й, звісно, не мали жодних проблем з прибиранням. Добре, що ЖЕКівці не додумалися авансом за ненадані послуги просити. Другими у забігу за платнею — газовики. 

Рівненські афганці крокують містом із символічною вічнозеленою гірляндою і зупиняють ходу біля пам’ятника загиблим у локальних війнах та конфліктах. Чоловіки в камуфляжах знімають головні убори: настає хвилина мовчання… 

Як тільки голос із динаміка у салоні тролейбуса речитативом повідомив про наступну зупинку, заскімлив мобільний телефон. Оскільки колегу з іншої області було ледь чути, сказав, що зараз перебуваю  у громадському транспорті і перетелефоную трохи пізніше. Не минуло й хвилини, як жіночий голос комусь бадьоро порадив: «Вон там свободно». І єхидно додав: «Возле Бендеры» (прізвище відомої історичної персони тут уперто вживають саме так). Оглянувся, аби й собі побачити названу особу. І що ж? Виявляється, ці слова адресовані у мій бік. Як це — чому? А хто щойно розмовляв українською посеред російськомовного Донецька?!  І хоч мене «охрестили» більше іронічно, у салоні миттю  знайшлись охочі присоромити ту жіночку. Монолог однієї балакучої пані зводився до такого. Мовляв, з якого дива причепилися до людини? Хіба якщо балакає українською, то обов’язково «Бендера»? Та нехай собі спілкується так скільки влізе. Головне, аби нормальним був.  

Остап Бендер, котрий знав чотири сотні відносно чесних способів відібрати кошти в людей, сьогодні не був би кримінальним унікумом. Адже сучасні послідовники «великого комбінатора» продовжують удосконалювати шахрайську майстерність. І перший крок до їхнього успіху — наша довірливість.
Здавалося б, написаним про лже-сантехніків, соціальних працівників, поштарів уже можна перепоясати нашу планету по екватору, але громадяни продовжують відчиняти їм двері і дозволяють надурити себе нескладною баєчкою.
Трапляються подібні історії й у великих установах, де завжди крутиться багато стороннього люду. Примелькається чоловік, вибере момент, коли господарі якогось кабінету на хвильку вискочать до колег. А вже знайти дамську сумочку і дістати з неї гаманця — справа кількох секунд. 

Мої спогади про дитинство тісно пов’язані з піснями рідного краю. Напевно, варто нагадати, що аж до 1965 року в українських села не було електрики чи, точніше, її «виробляли» власними силами — завдяки «списаним» тракторним двигунам, що крутили динамо-машину. Отож навіть звичайнісінька лампочка Ілліча горіла у хатах колгоспників буквально по кілька годин на добу. Причому в будинках, розташованих вже за кілька кілометрів від «електроджерела», світло ледь жевріло, а розповіді про телевізори і побутові холодильники сільським «будівникам комунізму» видавались якоюсь фантастикою.