З паном Дьордієм ми тепер великі друзі. «Слава Україні!» — вітає він мене ще здалеку, коли проходжу в справах повз Центральну площу поблизу пам’ятника Тарасові Шевченку, де щодня збираються майданівці, тепер переважно старші люди. «Героям слава!» — відповідаю голосно, і ми радісно всміхаємось один до одного. 

До приміщення Донецької письменницької організації, що по сусідству з будинком Донецької обласної ради та облдержадміністрації, яке захопили проросійські активісти, зазирнула заклопотана кругловида жінка із червоним термосом у руках.
— Дасте окропу? Бо наші «мальчікі» гарячої кави попрохали…
— А може, вони пивця хочуть? — лукаво примружився один із колег.
— А ви звідки знаєте? — зраділа вона.
Хвилин через п’ятнадцять та сама гостя в ту саму хату.
— У вас так кавою пахне! Відсипте й нам трохи, бо не всім вистачило. 

Бетонна коробка, на даху якої — вертолітний майданчик Януковича, знову у центрі уваги ЗМІ. На мій превеликий жаль — лише тому, що силовики провели там обшук, намагаючись знайти документи колишнього «гаранта». Мене ж як еколога більше цікавить цей майданчик і бетонний монстр — його основа як фактор руйнації дніпрових схилів та як черговий крок до знищення цих оспіваних у піснях (пам’ятаєте: «Дорогими для мене стали схили Дніпра…»?) символів столиці. 

Телефонний дзвінок від однокурсниці із Запоріжжя бринів розпачем: «Що там у вас на Херсонщині? По телевізору таке розповідають, що аж мурашва по спині. Невже вже й на материк пішли?..» Так і сказала — безособово. Та хіба ж і так незрозуміло, хто і звідки.

«А для чого у Крим? А у вас же — початок Північно-Кримського каналу, без якого півострів гибів би без води. Пустеля! Через вашу (тепер уже прикордонну) область окупована автономія одержує із материка електроенергію. Це ж стратегічні об’єкти!» 

Хочу звернутися до моїх українських друзів. Роки, проведені поруч із вами, не забуто. Роки співпраці з українськими університетами та фермерами багато мене навчили.

Кілька років тому у Франції про Україну знало небагато людей. Тепер французи знають Україну набагато краще. Французькі засоби масової інформації мало висвітлювали помаранчеву революцію, а нині вони подають інформацію про вашу країну всебічно, відкрито і не стереотипно, з роздумами і аналізом. Я приємно вражений. 

Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи — чудова нагода поспілкуватися з локальними політиками європейських міст і містечок, які збираються на сесію у Страсбурзі двічі на рік. Цього разу, переглянувши список російської делегації, я вирішила, що з огляду на останні політичні події цікавим співрозмовником може бути голова Державної Ради Татарстану Фарид Мухаметшин. 

Ніколи навіть на гадку не спадало, що звертатимуся до всенького краю, але у житті нас часто очікує неочікуване. Хіба міг хтось посеред торішнього листопаду передбачати прихід вогненної заметілі та кривавого першоцвіту? Усе переінакшилося нині: наголоси, погляди й оцінки. Змінилися всі ми. Кожен багато мріяв, планував, а тепер головним стало цілковито інше. Тебе хочуть убити. Не можу спокійно дивитися, як нахабний палець лягає на гашетку. Тому хочу стати між Тобою і чужинським снайпером. Кажуть, куля випереджує думки, тож і пишу, щоб устигнути переказати їх Тобі.

Через напружені події в країні не кожен звернув увагу на нещодавнє, здавалося б, буденне повідомлення РИА «Новости»: МЗС Російської Федерації збирає докази «насильства та свавілля націоналістів в Україні». Хоч уважний і наївний читач може й поцікавитися: «Як, вони ще досі не зібрали, маючи доступ до архівів?» Однак тут ідеться, мабуть, про інше, про «свіжак». Бо ж на засіданні Ради Федерації міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров погрозливим баритоном заявив: «Ретельно збираємо всі факти, які свідчать про сваволю неонацистів та екстремістів. Хочемо максимально оперативно цю роботу завершити». За словами пана Лаврова, про події в Україні треба видати Білу книгу.

Коли в Україні з’явився рух «Не купуй російське!» (а це сталося у серпні минулого року у відповідь на експортно-торговельну війну, з якої й почала свій явний наступ на нашу землю путінська Росія), більшість українців – через свій характер, менталітет, природні лінощі, якщо хочете – просто не звернули на це уваги. Каюсь, але я теж на етикетки в магазинах майже не зважала, хіба що на дату виготовлення товару та термін його придатності.

Сьогодення дуже ятрить. Щоб угамувати емоції після чергових новин з Криму, беру з шафи книжку. «А. П. Чехов. Рассказы». «Це ж той класик російської літератури, який з Таганрога, де здавна проживає чимало етнічних українців», — зазначаю про себе. Розгортаю навмання. «Злоумышленник», оповідання. Читаю, мимоволі вставляючи в розповідь ознаки сьогодення.

«Перед судебным следователем (світовим співтовариством. — Авт.) стоит маленький, чрезвычайно тощий мужичонка в пестрядинной рубахе…