У тому, що Миколаїв лежить у зоні прифронтової смуги, сподіваюся, сумнівів немає. Цей статус накладає певний тип поведінки. Тож тиждень тому ми відправляли машину посилок для наших вояків. Усім містом збирали речі й продукти для хлопців, що стоять на кордоні з Кримом. Там бійці трьох миколаївських частин. Ми з ними на постійному зв’язку, знаємо про їхні потреби. 

Добра знайома розповіла: кілька років тому, коли відпочивала в Болгарії, вирішила відвідати музей Ванги. Екскурсовод дізналася, що жінка приїхала з України, і запропонувала ознайомитися з прогнозом провидиці. «За кілька років на півдні України розпочнеться війна. Але триватиме вона недовго. Потому все вляжеться, піде на висхідний розвиток», — приблизно так звучало пророцтво.

«Ми тоді просто посміялися: яка там, мовляв, війна, — зізналася знайома, — хто про неї міг подумати ще навіть півроку тому? Тепер ось пригадала той випадок: виявляється, ставити під сумнів пророцтва Ванги — марна справа…»

"Любити Вітчизну до глибини душі — одне діло, любити її ж до глибини свого гаманця — зовсім інше!" Який великий смисл ховається за цими словами!.. В умовах здійсненої анексії Криму і реальної загрози вторгнення російських окупантів на континентальну Україну вони набули особливого, сказав би, державорятуючого значення. 

Днями світ відзначив День захисту прав споживачів, проголошений Генеральною Асамблеєю ООН ще у 1985-му. Кожен із нас, чи продукуючи якісь товари або надаючи послуги, чи купуючи їх або споживаючи, виступає в цій ролі тисячі, десятки тисяч разів. 

«Читаю Шевченка і лячно мені. У кожному слові — теперішні дні». Хоч ці рядки як заспів для тексту написав уже давно, але їхня суть не змінюється з часом. Навпаки — набирає особливої повноти та значимості, а лячність — не так страх, як пересторога. Найпершим було Слово, й свічку його не задмухали жодні вітри часу. «Світло від Світла» — читаємо у Символі Віри. Оте сяйво, яке дарував Господь юному Тарасові, донині відкриває сутність вольного духу. Воно стало поводирем для поступу «окрадених, сліпих, невольників» до Великого Пробудження, що переживаємо нині. Тяжким було, є і буде здолання шляху утвердження, але це праведний поступ, аби ожила «добра слава, слава України». 

Такої ганьби, як нині, наш народ не зазнавав за всю багатовікову історію свого існування. «Славних прадідів великих правнуки погані», мабуть, змусили перевернутися в могилах не лише князівську дружину і військо запорозьке, а й замучених голодомором батьків тих сьогоднішніх відщепенців, які не тільки самі не боронять від ворога рідну землю, але й перешкоджають армії це робити.
Коли нещодавно показали по телебаченню групку луганчан, які грудьми стали не проти окупанта, а проти українських військових, що прямували на захист кордону, я очам своїм не повірила. Однак, коли до них приєдналися донеччани, блокуючи склади зі зброєю, сором захлеснув «дев’ятим валом». 

 У японців є поняття «втрати обличчя», чого вони бояться більше, ніж смерті. Вони мають рацію, бо неписане правило для еліт усіх народів — краще втратити життя, ніж честь. На моє переконання, колишній Генеральний прокурор Пшонка «втратив обличчя» і честь перед усією Україною і світом ще після кривавого розгону наметового містечка торік 30 листопада. У переддень цього побоїща високопосадовець на велелюдній прес-конференції заявив, що немає жодних правових підстав для застосування сили проти мирних протестувальників.

Зателефонувавши у справах редакторові корсунь-шевченківської районної газети «Надросся» Людмилі Моренко, я наштовхнувся на відчай колеги, яка просила поради щодо виходу зі скрутної ситуації. Як виявилося, група агресивно налаштованих осіб брутально захопила редакцію однієї з найтиражніших в області районки. На спроби редактора з’ясувати обставини непрохані гості запропонували заслуженому журналістові України негайно… подати заяву на звільнення, інакше її «винесуть попід руки».

Подібний тиск на редакторів комунальних видань траплявся в Жашкові, Чигирині та інших районних центрах Черкащини. 

Монополізм радянської держави на створення та поширення інформації, як виявилося, упродовж тривалого часу творив чудеса. Бо про зниження цін до якогось революційного свята, наприклад, розповідали усі газети, радіо, телебачення, численні агітатори під час ранкових політінформацій.

А про те, що на це зниження у цей час практично безкоштовно працюють мільйони засуджених за політичними статтями, мовчали всі. Зокрема й учорашні зеки, які повиходили на волю після відбування строку. Лише після того, як написали особістам підписки про нерозголошення побаченого на колимах і магаданах, соловках і норильськах, комсомольськах-на-амурі та іркутськах... 

— Усе, більше ніколи не піду на Башмета! — обурено випалила фанатично закохана у музичне мистецтво пані Ірина. — Ну свій же хлопець, у Львові ріс, як же він міг поставити свій підпис під таким відвертим наклепом, яким намагаються виправдати загарбницьку політику Путіна у Криму? Замість заступитися за краян, як це роблять видатні особистості світу, підтримав агресію.