Час, як непідкупний суддя, виносить свій вердикт і ставить усе на місця. Ховаючи промахи у питаннях державотворення, ми приречені повторювати їх знову. Варто проаналізувати етапи становлення Української держави у далечі княжих дружин, у добу козаччини, за часів УНР, у пору розвалу СРСР, в мить помаранчевої революції чи майданового утвердження гідності — й перед нами постає панорама прикрих повторів і змарнованих можливостей. Колесо історії з прадавньої до новітньої історії України раз-у-раз потрапляє на одну й ту ж спицю помилок. Історія вчить, що вона нічого не вчить. 

Якось ще за кілька місяців до подій на Майдані зустрівся із давнім знайомим сумчанином, якому вже за 90. Дідусь, попри свій поважний вік, активно цікавиться всім, що відбувається навколо. До того ж, по-своєму оцінює.

Кажучи про ті чи ті події, зітхнув з ностальгією: мовляв, раніше були зовсім інші часи — бурхливі, знаменні, знакові. Громада знала, за кого (чи за що) ставала грудьми, була одержима якимись конкретними ідеями, за щось боролася, щось відстоювала, у щось свято вірила…

Пригадав дідусь ще царя-батюшку, колективізацію, Сталіна, будівництво світлого майбутнього — комунізм, перебудову, словом, ледь не всі події, свідком яких довелося бути. І хоч усі ті починання і наміри свого часу луснули, як мильна булька, все ж, за визначенням ветерана, важливий сам факт, бо вічного нічого немає. 

Кожен з нас може зробити внесок у відстоювання інтересів України, навіть перебуваючи за кордоном. У цьому мені випала нагода переконатися за останні три місяці в Австрії, де живу і працюю вже рік. Коли в Україні почався Євромайдан, перше, що зробили українці у Відні, — вийшли під стіни Посольства України у Австрії. Спочатку людей було небагато, та коли у Києві під час мирного протесту на Майдані побили студентів, їхня кількість істотно зросла. 

Фраза з фільму «Брат-2», запущеного у кінопрокат 14 років тому,  одного з головних героїв Віктора Багрова (старшого брата Данила) «Вы, гады, мне еще за Севастополь ответите» стала одним із провісників нинішньої ситуації. Для мене особисто саме за цю фразу та крилате нині в Росії слово бандерівці стрічка ще тоді стала фільмом нон-грата.

Але не всі були так прискіпливі до фраз. Не звертали українці увагу на те, що і в інших російських стрічках негативні персонажі носили ознаки «хохлів». Не реагували на це і чиновники від культури та освіти.

За патріотичний нігілізм тепер розплачуємося Кримом. Одна з причин його втрати, на мій погляд, і помилкова концепція щодо комплектування та проходження строкової або контрактної служби військовослужбовцями, призваними до лав армії у регіоні за місцем проживання. Робили це для економії бюджетних коштів. Результат?

Герой роману «Золоте теля» Остап Бендер стверджував, що на кожного громадянина, навіть партійного, тисне атмосферний стовп силою 214 кілограмів. Із притаманною йому емоційністю Остап Ібрагімович скаржився водієві «Антилопи-Гну» Казимирові Козлевичу: «Це науково-медичний факт. І мені це стало віднедавна важко. Ви тільки подумайте! Двісті чотирнадцять кіло! Тиснуть цілу добу, особливо вночі. Я погано сплю». Делікатний Казимир намагався співчувати великому комбінатору. 

Я вже прочитав і підписав до друку останню сторінку завтрашньої газети, коли підійшов цензор.

— Ось тут ідеться про те, що учні шостого профтехучилища протягом останньої чверті отримали понад півтисячі «двійок»… Треба цю фразу зняти! — сказав він.
— Але ж у «Переліку відомостей, що заборонені до друку…», якщо я не помиляюся, такої вимоги немає... — спробував заперечити я.
— Так, немає. Але обком партії не хоче, щоб таку інформацію поширювали на всю область! Бо вона ілюструє, наскільки низький рівень нашого гегемона — робітничого класу, — не без іронії в голосі закрив суперечку цензор. 

«Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба…» Стоп! Далі українську народну казку про Cолом’яного Бичка, мабуть, треба подавати виключно в стилі нав’язливих і наклепницьких агітаційно-пропагандистських «казок» від «старшого брата». Йдеться про різноманітні зразки дезінформації, у яких на нас вішають усіх собак і звинувачують у смертних гріхах. Тому, їй-бо, аж дивно: як вони під час цієї брутальної інформаційної війни досі не здогадалися використати проти нас ще й наші донедавна невинні народні казки? А переінакшити їх для них — раз плюнути. Ну, наприклад, ось так. 

Культурному життю Житомирщини «завдано нищівного удару»: в обласному центрі у рамках «Всеукраїнського туру тюрмами України» скасовано виступ російської шансон-групи «Бутирка». Лідер гурту Володимир Ждамиров, прізвище якого стоїть під горезвісним листом на підтримку агресивної політики Путіна, висловив жаль з приводу «тяжкої втрати» у задоволенні культурних потреб українців загалом і житомирців зокрема. На переконання співака, «саме задля того, щоб мати змогу насолоджуватися своїми улюбленими хітами у живому виконанні, такі чудові люди, як Віктор Янукович, Віктор Пшонка, Віталій Захарченко та інші перебрались до Росії».  

Карколомна швидкість і відчайдушна завзятість, з якою Росія рухається до самоізоляції, вражає і лякає. Російські політики із витонченим мазохістським задоволенням своєю поведінкою епатують будь-які можливі міжнародні заходи, ніби навмисно накликаючи нові хвилі обурення та антипатії. І, схоже, це не просто стиль кремлівської дипломатії чи прояви «загадкової російської душі», а деталь добре прорахованої зовнішньополітичної стратегії. 

З якогось часу пересічний донеччанин почав відчувати на собі чиюсь прискіпливу увагу. Ні, нічого особливого не сталося, але відчуття спокою зникло, а «сарафанне радіо» продовжувало попереджувати про всілякі жахи. А потім деякі прогнози почали здійснюватися. Одного ранку, коли донеччанин Н. прошкував у своїх справах, його спинив несимпатичний жебрак, вдягнений «по моді» — у плямистій, як ропуха, куртці. Нервово підсмикуючи штани з чужої талії, причепа нахабно схопив Н. за руку і скоромовкою забурмотів:

— Дай на Майдан, дай на Майдан, дай на Майдан!..