З пам’яті ніяк не йде повідомлення вже багатоденної давності. В Луганську бойовики добу штурмували загін прикордонників, і ніхто не приходив їм на допомогу. Одразу постало запитання: що ж робило командування АТО? Чому, як і повинно бути, за кілька хвилин після початку бою на виручку оточеним не надіслали спецпідрозділи? Кажуть, що між різними відомствами бракувало узгодження… 

Ця молитва з тих, прочитавши які, засинаю, подякувавши Господу за прожитий день, і прокидаюся вранці, щоб зустріти новий, подарований Богом: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь». 

Тепер на запитання, як справи, більшість знайомих відповідають: «Молимось і працюємо».

На щастя, Бог почув наші молитви. Вже, вважайте, маємо нового Президента. Простим українцям, на відміну від кандидатів на найвищу державну посаду, вистачило мудрості та здорового глузду не перетворювати волевиявлення на фарс. Це ж тільки на Майдані наші політики «об’єднуються» (чи не заради телевізійної картинки?), а далі у кожного — своя пісня. Людей закликають до єдності, а наступити на горло власній пісні заради України, навіть у просто-таки катастрофічній для її державності ситуації, — зась. От народ і показав їм їхні рейтинги! 

Два тижні, як не була на дачі. За цей час виросли бур’яни. Вони навіть не підросли, а постаріли. З «діточок» перетворилися на підлітків, а з них відразу стали старими. Зі своїми нескінченними глибинними коренями. Розрослися, заплутали все корисне, обгорнули квасольку та кабачки, огірки з помідорами. За що така окупація? Я ж сподівалася на врожай, а не на застосування такої невидимої зброї.  

Років із п’ять тому з Москви приїжджав родич моїх знайомих, який працював на той час охоронцем. Під чарочку розповів, що в Чечні воював за контрактом снайпером, і якщо залишиться без роботи, знову туди поїде — гарний спосіб зменшення безробіття та застосування досвіду за призначенням.
«Вороги» в сусідніх із Росією країнах — добрий подразник, щоб відвернути увагу від внутрішніх проблем і виправдати дії керівництва держави під гаслом збирання російських земель.

До поширеної й доволі-таки збитої фрази «слово — це зброя» ми звикли ставитися як до чогось цілком очевидного, але зовсім далекого від нас. Хіба що хтось із близьких (або й не зовсім) інколи так дошкулить, що відразу відчуваєш двосічність і пекучість вербального леза. А здебільшого сповідуємо принцип, що язиком можеш казна-що плескати, аби волю рукам не давав. 

Державне управління справами хоче вилучити з переліку об’єктів держвласності, що не підлягають приватизації, Національний виставковий центр «Експоцентр України» у столиці, Чуднівський спиртзавод та Житомирський лікеро-горілчаний завод. 

Вислів про те, що кожен народ має таку владу, якої заслуговує, не оригінальний, але не позбавлений сенсу. Бо ж будь-яка влада — відповідальність. І про це мають пам’ятати не тільки ті, хто приміряє на себе владний мундир, а й ті, хто його їм доручає. 

Віднедавна переймаюся питанням: наскільки має подорожчати проїзд у маршрутках, щоб пасажирам було зручно й вигідно їздити, а власники транспортних засобів не скаржилися на збитковість перевезень? Нині не маємо ні того, ні іншого. Виникають проблеми навіть з регулярністю рейсів. Особливо це помітно у вечірні години.

Хто не стикався з тим, що після 22-ї години, аби дочекатися маршрутки, треба запастися неабияким терпінням? І якщо до подорожчання проїзду було ще так-сяк, то нині можна чекати й півтори години. Скільки за цей час збирається люду і в яких переповнених мікроавтобусах доводиться їхати, вже й не кажу. 

Уже багато років на початку травня у нашій донецькій оселі відбувається одне й те саме урочисте дійство. На видному місці вивішуємо нагороди, якими за бойові звитяги під час Великої Вітчизняної війни відзначили мого діда Івана Івановича Куща. Насамперед орден Слави третього ступеня, який вручали особам рядового і сержантського складу за особисті заслуги, і медаль «За перемогу над Німеччиною». Плюс ювілейні медалі, отримані у повоєнні роки, і нагороди за нелегку хліборобську працю (дід свого часу жнивував на ще таких зернозбиральних агрегатах, проти яких згодом навіть самохідний СК-4 вже вважався суперсучасним комбайном).

Ці сімейні реліквії я свого часу привіз у Донецьк із запорізького степового села, у якому вперше взяв їх у руки ще дошкільням. Дозволялося це робити нечасто — здебільшого у День Перемоги.