Кожен десятки разів чув з високих трибун думку про необхідність конституційних змін, без яких наше існування приречене. Разом з тим українці неодноразово вислуховували і твердження про те, що наш Основний Закон, ухвалений Верховною Радою 18 років тому (28 червня 1996 року), — найкращий якщо не у світі, то у Європі напевне. Майже ідеальний документ, біда лише в тому, що він не виконується. 
У політиків постійно сверблять руки перекроїти Конституцію під свого лідера чи певну партію. Ситуація нагадує таку собі гойдалку: хитнуло в один бік — отримайте парламентсько-президентську модель влади, у другий — будемо з президентсько-парламентською формою правління. Коливання легковажного маятника підриває авторитет Основного Закону, дискредитує його. Запевнення Петра Порошенка в тому, що новий президент є прихильником парламентсько-президентської форми правління, дає сподівання — питання узурпації влади залишиться у минулому. 

Біда одна не йде, а й другу за собою веде. Підтвердженням цього стало чергове тривожне повідомлення з Криму. Там почали перекривати кисень людям найшановнішої місії — пропагандистам культури. Людям, які дбають про взаємопроникнення надбань митців, піклуються про духовний розвиток особистості. Нищити культуру можуть лише невігласи. А така спроба є.
Редакція україномовної всеукраїнської громадсько-політичної та літературної газети «Кримська світлиця» отримала припис з’їхати з орендованого приміщення у Сімферополі (АР Крим). Про це повідомляє Олесь Черемшина, кримський оглядач «Радіо свобода» у своїй колонці на сайті видання. Він також повідомив, що засновник газети Міністерство культури України вже майже два місяці не виплачує зарплату працівникам видання. Мережа «Кримсоюздрук» відмовила у розповсюдженні видання через кіоски. Крім того, за повідомленням пана Черемшини, газету «Кримська світлиця» не внесли в каталог для передплати, тому з другого півріччя вона стане недоступною для читачів. 

Час братися до найголовнішого — зводити міст поміж берегами українства. Служитиме цей міст довго й надійно, коли очистимо річку від мулу, коли очільники влади будуть надійними підпорами зведеної нами дороги. З кого починати очищення? Із себе. Відмити себе від облуди та лінощів, спам’ятати сусіда й родину, не втікати і не ховатися від труднощів і жертовності. Щоб збудувати гідну державу, треба звести надійний підмурівок, мати мудрий реальний план, міцні матеріали, вправних трударів, прикласти чесну працю, долучати взаємопоміч і розуміння. Осмислити, яку Україну будуємо у власних головах, у родинах, на сходових майданчиках, уздовж господарських парканів, у результатах праці, в щирості ставлення до людей, до Бога. 

Колись була популярною фраза «Словом можна вбити душу». Нині слово вбиває реально. Це зброя, яка має величезний радіус нищівної дії. Саме це, цинічно і безжально, роблять люди, яких я не можу назвати своїми колегами і навіть опонентами. Вони мої супротивники, тож я дивлюся російські канали, щоб знати ворога в обличчя.
Олександр Грибоєдов колись сказав: «Злі язики гірше пістолета». Його слова виявилися пророчими. Поет загинув від рук людей, яких злі язики перетворили на вбивць.
Те, що відбувається нині на російських каналах, — не просто підтасовування і перекручування фактів. Це нова паралельна реальність, яку її творці видають за правду життя — для тих, хто не знає справжньої правди. 

Ні, що не кажіть, а недарма наш рідний даішник — один з найулюбленіших героїв анекдотів. Пригадуєте отой, про смугастого жезла, що його інспектор-новачок сприйняв як спосіб свого заробітку? А ще — про горбатого «Запорожця»-тарантайку, який, хто з водіїв пам’ятає, без будь-яких проблем пройшов технічний огляд, хоч не те що не їздив — навіть не заводився! І ще з добру сотню жартівливих історій, котрі, нехай і в анекдотичній формі, але відображають реалії нашого життя. І, що найцікавіше (ну менталітет у нас такий!), даішник-хабарник давно сприймався нашим суспільством радше правилом, аніж винятком. 

Теорія щодо того, що світ тісний, можливо, походить з оповідання угорського фантаста Фрідеша Карінтія «Ланки ланцюга». Він був написаний ще у 1929 році. В оповіданні пропонувалося експериментально довести, що жителі нашої планети нині набагато ближче один до одного, ніж будь-коли раніше. І тому цілком ймовірно, що використовуючи не більше п’яти осіб, кожен з яких є знайомим іншого, можна зв’язатися з будь-якою людиною на Землі. Відомий жарт про те, що через п’ять людей кожен із нас знайомий з англійською королевою, пізніше підтвердили американські психологи й соціологи. 
Я з моєю чотирирічною донечкою Сашею, хворою на рак крові, зрозуміла, що світ тісний, завдяки групі підтримки моєї дівчинки на Фейсбуці. Страшний діагноз Саші поставили у Києві ще торік у січні. 

 Державність підривають не лише засобами інформаційного впливу і збройною агресією. Є лукаві люди, які словами люблять, а ділами гублять. І не де-небудь. У Верховній Раді. Вкотре це засвідчили вони нещодавно, коли намагалися внести зміни до чинного законодавства. Наполягали на полегшенні вивозу шкур великої рогатої худоби (ВРХ) за кордон. Спеціалісти розцінюють це як зазіхання на позбавлення держави стратегічної сировини. Чи не занадто сувора оцінка?

Війна — час звукових галюцинацій. У гуркоті сміттєзбиральної машини натреноване вухо шукає гул літака, що підлітає. Тачка двірнички гуркоче цілком «по-Калашникову».

Лежиш серед ночі з широко розплющеними очима. Вчора друзі вітали по-новому: щоб ти бачила зброю і чула постріли тільки по телебаченню. У соціальній мережі Фейсбук колега із сусідньої області написала, що навчилася нарешті відрізняти БТР від БРДМ. Мені всезнаючий Інтернет підказав, що бойова розвідувальна машина є меншою. Їй це вже показала «вулиця». 

З часів, коли перший правитель замислився над тим, як би йому вічно залишатися на троні, минули вже тисячоліття. І у царині цій нічого не змінилося. Бо «сидіння» на чільному місці (не важливо — в княжому палаці чи президентському кабінеті) та на значно дрібніших, але від того не менш вигідних посадах, крім задоволення власних амбіцій, дає людині нові, не знайомі простим смертним можливості й пільги.

Їх — сотні. В тому числі й можливість краще їсти, м’якше спати, активніше наповнювати власну кишеню (рахунок, будинок, садибу, резиденцію.) Щодо останньої — вона не обов’язково має бути своєю. І не обов’язково єдиною. Їх — побудованих за рахунок податків простих смертних, що непомітно для себе вже перетворилися на смердів, — може бути і більше двох десятків. Як в одного президента, прізвище якого нині відоме усьому цивілізованому світу. 

До кабінету окуліста в одній з Донецьких поліклінік зайшов сумний (а кому нині весело?) чоловік передпенсійного віку і попрохав виписати йому окуляри. Як водиться, лікар всадовила відвідувача навпроти стенда із різнокаліберними літерами і почала водити указкою. «Та у вас досить непоганий зір і ніякі окуляри вам не потрібні! — трохи здивовано зробила вона висновок. І не витримала: — А хто вам порадив до окуліста звернутися?» — «Та донька із Ростова, — не забарився із відповіддю дядько. — Каже: тобі що, геть повилазило? Хіба не бачиш, що у вас там бандерівців і фашистів просто кишить? Тоді купи краще окуляри! От я й подумав: може, й справді недобачаю?»