Під час недавнього й недовгого перебування у Києві мене наполегливо запрошували на екскурсію до Межигір’я. Мовляв, таки варто побувати у своєрідному музеї марнославства, самодурства, манії збагачення, збоченого смаку тощо, залишеного тут після втечі колишнього господаря. Та навідріз відмовився. Бо хіба мені мало «музею» просто неба, на який перетворилася Донеччина, звідкіля приїхав? Причому промисловий потужний край враз почав нагадувати руїну знову ж таки не без посильної допомоги згаданої фатальної для нашої історії постаті, прізвища якої не хочеться називати і згадувати ні проти ночі, ні посеред білого дня… 

24 липня — мій маленький день перемоги. Cили АТО визволили моє рідне місто Сєверодонецьк від творців утопічної держави «ЛНР». Вони втекли, PR-менеджери залишились. У місті ще блукають жителі «Новоросії», розуміють, що їх кинули, але бояться бути сильними і визнати це. Вони ще поклоняються лідерам терористів, вважають зрадниками й ворогами українців і прогнозують скору смерть України і щасливе життя Донбасу. Пропоную створити комп’ютерну гру «ЛНР та ДНР: збудуй свій терористичний рай», у якій вони все одно програють. 

Пригадую з радянського дитинства грамоти — так віруючі бабусі й жіночки називали свої поминальні книжечки з розп’яттям на цупкій палітурці. З жовтенятсько-піонерською цікавістю мені подобалося гортати ці церковні документи. Їх приносили на похорони чи поминки для літньої жінки, яка читала Святе Письмо (батюшки в селі не було — місцеву церкву в період застою зруйнували, а раніше її стародавня будівля слугувала господарським магазином). 

Ми, матері, тепер плачемо щодня. Одні оплакують своїх кровиночок, які (рука не слухається писати) враз стали «вантажем 200». Інші ридають перед телевізором: не вкладаються в наші голови отакі, з дозволу сказати, новини, в яких іде лік на сотні, а тепер уже й тисячі людських життів…

Це якийсь чорний тунель, у кінці якого не видно бодай промінчика світла. Та й самому тому тунелю, на жаль, кінця немає… 

Зазвичай вдало написане перше речення – це півділа, далі все йде як по маслу. Та в мене нині щось справжній ступор, хоч проблема, яку зачіпаю у своїй колонці, мучить навіть не один місяць – роками. Але почну по порядку. Сьогодні – у рамках проголошеного ООН Десятиліття дій з безпеки дорожнього руху, яке триватиме до 2020-го року, — розпочав свою роботу Загальнонаціональний форум з питань отієї самої безпеки на дорогах.  

Це гірше й огидніше, ніж під час чуми. Українську землю зрошують гіркі сльози горя. Матері, батьки, сестри, брати, родичі, друзі, тисячі громадян оплакують, хоронять дев’ятнадцятирічних і старших солдатів і офіцерів, які загинули в безглуздій, спровокованій зовні бійні на сході Української держави. А в телепрограмах хизуються своєю безкарністю злісні українофоби — підступно переправлені через кордон різношерсті найманці, диверсанти, терористи. Їм підспівують оплачувані іудиними срібняками доморощені відступники, кримінальні злочинці, злодії в законі, бандити. 

У нашому селі Мусіївну любили насамперед за готовність поділитися останнім з тим, хто цього потребує. Маленька на зріст, жвава, вона завжди старалася зарадити кожному, хто звертався, і словом, і якоюсь конкретною поміччю.

Здавалося, ця селянка жаліла весь білий світ і кожного, хто в ньому живе. Навіть безпритульні собаки і коти часто блукали біля її подвір’я, не без підстав сподіваючись чимось поживитися.

Так ось одного разу Мусіївна поверталася з магазину, несучи в сумці куплені продукти. А назустріч — трійко замурзаних дітлахів, яких у селі всі добре знали. Жили вони без тата — лише з мамою, яка не обтяжувалась пошуком роботи.

Тривалий час в інформаційному просторі України, наче вода у старій ступі, товчеться тема забезпечення бронежилетами наших військових. І так, мовляв, і сяк, але з різних причин оперативно налагодити масовий випуск бронежилетів у країні тяжко. Бо, як розповідають чиновники, зробити це не дає наше законодавство. Тендерні процедури, твердять вони, можуть затягтися на місяці. 

Пам’ятаєте старий анекдот про тривалу відсутність гарячої води у квартирі? На запитання, де чоловік миється в той період, коли в його домі немає гарячої води, відповідь була такою:

— У річці.

— А взимку?

— Та скільки тієї зими? 

На Житомирщині лідери кількох громадських організацій в ультимативній формі зажадали негайно звільнити всіх без винятку «старих» начальників управлінь і департаментів облдержадміністрації, погрожуючи в разі відмови вдатися до «рішучих дій». На перший погляд, цілком резонна вимога, що відповідає проголошеному на Майданах принципу повного перезавантаження влади. Крім того, більшість згадуваних керівників — колишні члени Партії регіонів, а деякі навіть представляли її в обласній раді.