Тележурнал такий був для радянських піонерів — «Хочу все знати». Піонерські роки минули, а звичка хотіти знати — залишилася, та ще й професією розвинулася.
Отож коли друзі повідомили, що на посади звільнених за бардак та дерибан директорів низки національних природних парків оголошено конкурс, цікавість забила фонтаном: а хто ж подався на ці відповідальні (деякі їх інакше цінують і називають хлібними) місця? Хто вибирає достойників? За якими критеріями? Ну і — головне, постмайданне: наскільки народ може бути «в курсі дєла», себто — як забезпечується публічність? Особливо мене «збадьорило» те, що серед пошукачів — двоє добре відомих і мені, і всій профільній громадськості суперзірок природоохорони.

Під час війни свою армію не гудять, навіть якщо виявляється, що чи не весь вищий командний склад потребує заміни, бо він обійняв посади винятково за вміння демонструвати вишкіл окремих показових підрозділів і талант «організовувати» дозвілля перевіряльників із вищих штабів. Утім, ідеться не лише про суто суб’єктивні причини, бо ще Черчилль стверджував, що генерали у мирний час готуються до минулої війни, а реальність щоразу доводить марність усіх довоєнних планів і розрахунків. 

Час від часу в соціальних мережах та в ЗМІ звучить критика на адресу переселенців зі сходу. 

Перше звинувачення — недостатній рівень або повна відсутність українського патріотизму. Жителі Донбасу нерідко відчувають себе виключно громадянами свого міста та регіону, сповідуючи регіональний патріотизм. Уся Україна для них явище абстрактне, не рідне. Значна частина жителів регіону зберегла радянську ідентичність, яка включає в себе негативне ставлення до всього національного. Стаханов, «Молода гвардія», Ленін на постаменті — це символи Батьківщини для багатьох донеччан та луганчан. Зате герої української визвольної боротьби для таких людей — однозначно ворожі символи. Росія, до речі, здебільшого, викликає симпатію на Донбасі не через ідею «російського світу», а завдяки намаганням РФ стати нащадком СРСР. 

Страшне й досі відоме тільки з кінофільмів та книжок поняття полону ворожими військами раптом постало перед нами у всій своїй нелюдській реальності. Бійці 72-ї окремої механізованої бригади — резервісти з Черкас Дмитро Половинка та Олександр Осейко — у неволі звідали всі «принади» знущань терористів.

Фахівцем з газових питань вважає себе чи не кожен українець. У свідомості співвітчизників блакитне паливо не посіло місце поряд з іншими енергоносіями, а звило собі окреме кубло на зразок тотемного поняття. Газ — предмет чужого культу, якому однак поклонятися маємо ми.

Хто володіє газом — той володіє світом. Ця істина беззаперечна. Захоче володар — помилує і обдарує за зниженою ціною, передумає — перекриє краник, і тоді, як мовиться, «кранти». Тому чимало українців бояться, не приведи Господи, розгнівати «газоносних» осіб сусідньої держави. Дехто заради ситуативної ціни на паливо готовий поступатися навіть стратегічними інтересами Вітчизни і її територіями. 

Навряд чи бодай хоч один виступ Ані Лорак мав такий розмаїтий і емоційний піар, як її недільний виступ в Одесі. Звісно ж — через мордобій, який супроводжував концерт. У соціальних мережах одні звинувачують саму співачку: мовляв, навіщо попхалася до Одеси, знаючи, що кілька патріотичних угруповань її там недолюблюють? Другі лають владу — і за те, що не відмінила концерт Лорак, і за те, що жорстко розігнала бажаючих зірвати виступ співачки. 

Якось, переглядаючи новини із зони воєнних дій, наткнулася на телерепортаж про бойові будні батальйону «Донбас». На завершення бесіди з бійцями кореспондент запропонував передати привіт рідним та близьким, як це робили у довоєнний період під час розважальних програм. Мабуть, прагнув підбадьорити тих, хто чекає на вояків удома. Вийшло все навпаки: принаймні я вперше плакала не за вбитими, а за живими. 

Коли після останніх президентських виборів із вулиць та площ міст, селищ, сіл, магістральних шляхів і мостів зникли білборди із програмною пропозицією нині вже чинного глави нашої держави «Жити по-новому», дехто швидко втішився, похапцем сховавши до скрині святкову вишиванку.
Змінилися обличчя на вищих щаблях влади, з’явилися нові очільники в обласних структурах виконавчої влади та в більшості райдержадміністрацій. Здавалося б, саме час змінювати країну і змінюватися кожному.

Нещодавно на українському телебаченні, в одному з інформаційних випусків демонстрували відеосюжет. Його суть така — в міжнародному аеропорту «Бориспіль» громадські діячі зустрічали авіарейс із Санкт-Петербурга і гостям з міста на Неві вручали своєрідні листівки про братовбивчу війну, в яку втягнули нашу країну. Пасажири, а серед них було чимало чоловіків, з цікавістю брали цей інформаційний бюлетень, в якому була написана правда, що суттєво відрізняється від російської, нав’язаної кремлівською ідеологією.  

На Житомирщині поховали ще одного військовослужбовця, який загинув на Донеччині. Ще двоє наших земляків поклали голови в бою, захищаючи Вітчизну. Мати 22-річного хлопця, якому під час обстрілу українських позицій відірвало нижню щелепу, дякує Богу, що він живий, і просить небайдужих допомогти коштами на реабілітацію сина. В ще одному райцентрі поліщуки зібрали вантаж для своїх захисників, які воюють у зоні АТО.