Зацькований погляд, закушені губи, нервове тупцяння — так, це вона. Це людина, яка стала новою жертвою тих, хто їздить у службових авто та дивиться на світ зі зручних службових кабінетів. Керманичам міст та містечок, які не відають усіх принад пересування громадським транспортом, проблема ця не зрозуміла. Вони ніяк не можуть второпати, що «сходити до вітру» можна там, де цей вітер таки є, — на природі. Але аж ніяк не в громадських місцях, аж ніяк не майже в центрі великого міста, зокрема й столиці. 

Ці новини з’явилися на стрічках агенцій майже одночасно. У Харкові, на проспекті Орджонікідзе, відновили пам’ятник Леніну, що лише цього літа двічі потрапив під руку патріотам. У цей самий час на Одещині, у селищі Комінтернівське, невідомі вандали зруйнували пам’ятник Небесній Сотні, споруджений тут у травні. 

Антиукраїнська істерія в Росії, схоже, набуває чудернацьких форм. «Ми з вами не воюємо!» — переконані мої родичі-сибіряки, однокласники і друзі, котрі живуть у сусідній країні. Та ніхто не може відповісти на запитання: чому ж у такому разі для багатьох їхніх співгромадян усе українське почало прирівнюватися мало не до державної зради? Пофарбував альтанку жовтим кольором із синім дахом — ага, спіймався! Та ти ж, трясця твоїй мамі, шпигун! Укр, дідько тебе бери! Зробив бутерброд із салом — з’їж його тихенько під ковдрою вночі, а то ще, чого доброго, у проукраїнських симпатіях запідозрять!

Що вже про борщ говорити?! Страва смачна, навариста, відмовитися від неї як від знаряддя ворожої пропаганди — дурних немає. Але ж і споживати якось непатріотично. Адже борщ — український. Ще, дивись, викличуть куди треба і впаяють по саме «тпру»!

Скажу з власного досвіду: революції гідності «підбиває» печатка, якою безальтернативно володіє чиновник. Вона має в нашій державі більшу вагу, ніж громадянин. Хоч її, печатку, можна загубити, поновити, підробити, є чимало фірм, які її клепають, але вона все ж цінується вище, ніж особа. 

В одному з дворів, що в центрі Миколаєва, побачила таку картинку. Четверо молодих людей, хлопці та дівчата, діставали з благодійницької прозорої скриньки гроші та розпихали їх по кишенях. Спокійно так, зі знанням справи. Просто відкрили днище й дістали пожертвувані гривні. Питаю: «Вам не соромно?» У відповідь — хихикання та «відстаньте, тітко».
Цих хлопців та дівчат на центральній вулиці чимало. Стоять у кожному кварталі. Певно, територію поділено. Підходять, жалісно просять пожертвувати на рятування життя дитини. З акторською майстерністю «дістають» усіх, хто трапляється на шляху. Звісно ж, кидала в ту скриньку якісь дрібні кошти. Сама собі думала, може, копійчина насправді комусь допоможе. Тепер не кидаю. Після побаченого у дворі.

 «Війна нового типу», «гібридна», «комбінована»… Усі ці поняття мають однакове значення: війна, що порушує усі уявлення про війну, котрі мав сучасний цивілізований світ.

Явище має кілька характерних ознак. Насамперед війну не оголошують. «Інвазія» ворожої держави відбувається поступово, під прикриттям нібито «місцевих ополченців» та «добровольців». Це дає змогу державі-завойовнику не нести жодної відповідальності та позиціонувати себе як «третю сторону» на переговорах «воюючих сторін».

Генерал-лейтенант «Г» заявив днями, що хоче створити в українській армії структуру, аналогічну радянському «СМЕРШу». Причому — у своєму безпосередньому підпорядкуванні. Не Президента… Хоча створений 1943-го «Смерть шпигунам» підпорядковувався безпосередньо Сталіну.

Цей генерал вочевидь передивився російських серіалів про «мужніх і доблесних» борців зі шпигунами та зрадниками. Офіційна радянська, а нині російська пропаганда багато сказала, написала та зіграла на екранах про успіхи цього ду-у-уже своєрідного підрозділу радянського Міноборони, який на певному етапі Другої світової підміняв у СРСР контррозвідку. Але якщо навіть ці досягнення добре відгодованих бійців внутрішнього фронту й мали місце, не варто забувати й про інший бік медалі.

— Голова зараз дуже зайнятий, — грайливо всміхнулася лише кутиками напомаджених вуст жіночка біля дверей керівника сільської ради. — Та заходьте, заходьте, бо вам теж це цікаво буде, — тепер вона вже відверто засміялася. — Адже війська ці… як їх? Антипу… Ні! Протипо… Знову не так!… Коротше, війська ППО є не в кожному селі! 

Через війну українці починають потроху розбиратися в тонкощах інформаційної політики. Багато людей уже зрозуміли, що Росія ще задовго до «градів» і «буків» почала гебельсівський теле- і радіообстріл нашої країни. Бомбить вона давно і послідовно не тільки відверто брехливими новинами і псевдоаналітикою, а й серіалами та книгами з героями, котрі до вподоби люмпенам. Менти, спецназ, «хороші» бандити...

Ми якось забули, що сильний герой — один з елементів інформаційної політики. На нього рівняються діти і молодь. Колись завдання прославлення наділених силою і почуттям справедливості особистостей виконувала народна творчість. Згадайте Котигорошка і Кирила Кожум’яку. 

Осінь уже на порозі, а разом з нею і початок нового навчального року. Однак питання щодо економії енергоносіїв у навчальних закладах у період опалювального сезону залишається відкритим. Приміром, столична влада розробляє систему оптимізації навчальних закладів у осінньо-зимовий період. Пропонують два варіанти розв’язання проблеми. Перший — введення двох семестрів без осінніх та весняних канікул із подовженням зимових до півтора місяця, з 15 грудня до 1 лютого. Радник Київського міського голови з гуманітарних питань Ганна Старостенко повідомила, що перехід на двосеместрову форму навчання дасть місту змогу зекономити 7 мільйонів гривень.