Лауреати цьогорічної премії «Глодоський скарб» Лідія Палій та Віра Вовк належать до тієї української діаспори, яка багато зробила для іміджу України у світі. Цікаво, що в юні роки вони в один час навчалися в дівочій гімназії у Львові. Потім доля розвела їх: одна живе в Торонто, друга — у Ріо-де-Жанейро. На жаль, пані Ліда цього року не змогла приїхати на материзну, а ось пані Віра завітала до Києва і звідси вже разом із групою письменників і митців прибула до Вінниці в рамках акції зустрічі письменників із читачами, яку започаткувала Національна спілка письменників України.  

Свій 65-й день народження визначна українська співачка світового рівня Марія Стеф’юк сьогодні відзначає на Івано-Франківщині, в рідному селі Рожнів Косівського району. Спершу відвідає могили батьків. А потім радітиме за святковим столом у дворі, де з’явилася на світ, родичам та всім, хто прийде її привітати. По дорозі від свого карпатського дитинства до цього ювілею славетна артистка з найвищими званнями й нагородами не розгубила ні зворушливої щирості й безпосередності, ні чуйності, з якою не минала біди й негаразди дуже багатьох людей, ні трепетної молитви до Мистецтва й любові до своїх глядачів. А за кілька днів до ювілейної дати Марія Юріївна відповіла на запитання «УК».  

Десь напередодні здобуття Україною незалежності я написав до письменницької газети невелику статтю про те, що в Австралії живе український письменник Дмитро Нитченко, він же Дмитро Чуб, і вже настав час видати в нас його твори, серед яких особливо корисна для дітей книжка «Живий Шевченко».

По якомусь часі одержав від нього вдячного листа за увагу й прихильне слово. Вже пізніше довідався, що Нитченко усім відповідав на листи, для всіх знаходив і пораду, й просто добре слово. На цьому мені наголошував кожен, хто його знав.

Лесь Степанович Танюк, якому вчора виповнилося 75 років, — хоч і мій сучасник, чим дуже пишаюся, та уособлює для мене і дивовижну людину кількох епох, і їхнього літописця. Із того, що енергійно й пристрасно пережив і талановито напрацював сам, що пізнав від свого оточення і від далеких попередників з книжок та інших джерел, він вибудував собі на планеті захопливий і для інших світ, наодинці з яким не занудьгуєш і на безлюдному острові. 

Люди, які за своє альпіністське життя підкорили не одну сотню вершин, уміли уникати гірських небезпек — каменепадів, лавин і снігопадів, навіть передбачити не могли, що смертельна загроза цього разу прийде не від суворих, але чесних у протистоянні зі своїми підкорювачами гір, а від ісламістських недолюдків, які заради демонстрації своєї незрозумілої і нічим не мотивованої зверхності, по-звірячому відберуть життя у найкращих серед кращих. 
Про подробиці цієї страшної трагедії та про тих, хто загинув від рук терористів, так і не здійснивши своїх благородних намірів — підкорити найбільш неслухняну гору, власний кореспондент газети попросила розповісти очевидця й учасника експедиції «Нанга-Парбат-2013» Олександра Заколодного. 

Він не з чужих слів, а особисто знав засновників закарпатської школи живопису. Ба більше, він їхній учень. Згодом сам продовжив традиції цієї школи, а нині її визнаний корифей відсвяткував своє 75-річчя.
 

Бібліографа, архіваріуса від Бога Людмилу Саприкіну можна назвати людиною-інститутом. Вона знаходила і виправляла помилки навіть у словнику Брокгауза і Ефрона. Її квартира — справжнє сховище книг, бібліографічних карток, сегрегаторів, файлів, касет, папок, ящиків з газетами і журналами. Її послугами, консультаціями послуговуються найсолідніші наукові установи, редакції і музеї.  

Нинішнього року Василю Дзюбі з Тарнави, що на Черкащині, виповнилося б 114 років. При його богатирському здоров’ї, розповідають у селі, він міг би дожити  до цієї дати. Та  травма вкоротила віку. Біда сталася влітку 1938 року під час виконання коронного номера циркової програми. 

Прізвище цієї людини годі відшукати як у восьмитомнику «Советская военная энциклопедия» 1976–1980 років випуску та «Военном энциклопедическом словаре» 1984 року, так і навіть у виданій уже за часів «перебудови» фундаментальній енциклопедії «Великая Отечественная война 1941–1945». Звісно, далеко не про всіх командирів дивізій, навіть якщо йдеться про Героїв Радянського Союзу, можна згадати в обмеженому за обсягом виданні. Однак Андрій Никифорович Вітрук — один з небагатьох представників Радянської армії, удостоєних звання Народного Героя Югославії. 

А розпочався земний шлях засновника вірменської національної симфонічної музики, автора численних творів, просякнутих суто вірменським колоритом та національною духовністю, в Каховці (нині — Херсонщина) 1 листопада (за новим стилем) 1871 року. І саме з Україною пов’язана більша частина життя цієї непересічної особистості.
Хрестили Александра у вірменській церкві містечка Вірменський Базар (тепер Армянськ), яке було батьківщиною іншого видатного вірменина — маляра-мариніста Еммануїла Магдесяна. Їх згодом поєднала дружба, оскільки дитинство обох проходило саме тут. У цьому самому містечку народився і батько Александра Спендіарова — Афанасій Авксентійович, якому згодом належав маєток Картказак, що розташований неподалік.