Кажуть, що людство рухається вперед, лише втілюючи свої заповітні мрії. Наш сучасник, керівник успішного підприємства Олександр Галкін понад 20 років втілював у життя найсміливіші мрії, які спочатку вважалися майже нездійсненними. Тепер вони  — частина наукового і промислового потенціалу України. 14 серпня йому мало б виповнитися 60 років.

Він увірвався на європейський ринок під здивованими поглядами експертів та лідерів пакувальної індустрії. Успішнийдебют «Укрпластику» на всесвітньо відомій виставці «Інтерпак» у Дюссельдорфі 2002 року більше нагадував бліцкриг, наслідком якого стало підкорення ринку пакувальної продукції. Навіть потужні транснаціональні компанії почали використовувати плівки й ламінат українського виробника для пакування своїх харчових продуктів. У 2011 році, вперше за історію існування світового пакувального бізнесу, українська компанія увійшла до ТОП-20 найпотужніших виробників гнучких пакувальних матеріалів Європи. А на території колишнього СРСР підприємство «Укрпластик» нині — найбільший сучасний виробник гнучких пакувальних матеріалів.

Але так було не завжди. 

Ім’я Ананія Волинця мало відоме широкому загалу. Навіть на Вінниччині, звідки він родом, далеко не кожний скаже, ким він був, за що воював. Та свого часу його добре знали як одного з найвизначніших керівників національно-визвольної боротьби на Поділлі періоду 1918–1920 років. Про командира Гайсинського полку Армії УНР та Гайсинсько-Брацлавської повстанської бригади, подільського отамана і громадського діяча Ананія Волинця розмовляємо з кандидатом історичних наук Костянтином  ЗАВАЛЬНЮКОМ.  

Майже сто років тому один відомий письменник сказав, що написати  цікаву книгу впродовж свого життя може кожен. Мабуть, це насправді так, оскільки життєвий шлях людини, її думки і переживання значною мірою неповторні. Як цілком реальне й те, що серед наших сучасників виокремлюються особистості, варті багатотомників, за якими вчилися б інші, як досягати успіху і не повторювати помилок. Саме про одного з них ця коротенька фрагментальна оповідь.
Ще донедавна прізвище цієї людини у мільйонів наших співвітчизників асоціювалося зі столицею України. Можна було лише сказати: Олександр  Омельченко — і ваш співрозмовник, навіть якщо він з далекого провінційного містечка, не замислюючись одразу ж міг продовжити: знаю — це мер Києва. А багато хто ще й додавав: «Повезло вам з міським головою».

Серед небагатьох імен, відомих шанувальникам вокального мистецтва всього світу, на одному з чільних місць — прізвище нашого земляка-українця. Тим важче віриться, що його життя не раз, образно кажучи, висіло на волосинці, а нотною грамотою визнаний майстер сцени оволодів у… тридцятирічному віці!

Широко відомо, що Борис Гмиря — з бідняцької сім’ї, де не завжди мали вдосталь навіть хліба, а батько хапався за будь-яку роботу, аби прогодувати дітей. Власне, саме через нестатки освіта здібного до знань хлопця замалим не обмежилася церковно-приходською школою, бо навіть від ліпших учнів, зарахованих на безкоштовне навчання до міського училища, вимагали ходити на навчання у форменому одязі, коштів на придбання якого у родини Гмирі не було.

Широкому українському загалу навряд чи відома назва кооперативу «Лонго Май», який  виник на хвилі протестних настроїв французької молоді кінця 60-х років минулого століття. У таких комунах молоді французи почали втілювати свої  уявлення про справедливе суспільство. Згодом подібні об’єднання стали міжнародними — вони  діють у багатьох країнах континенту та за його межами. На початку 1990-х  кілька  європейців з  асоціації «Лонго Май» приїхали в  закарпатське Нижнє Селище, щоб створити фермерське господарство і займатися соціальними проектами. Зрозуміло, справа була не з легких, тому нині залишилося тільки двоє іноземців, які тут одружилися і мають дітей. Один з них — австрієць Юрген Крефтнер — нині  відомий в Україні як лідер  гурту «Гудаки». Сьогодні він наш співрозмовник.  

Спека плавила асфальт, розжарювала бруківку. Коломия сяяла на щедрому липневому сонці білими будинками, виблискувала банями церков. У саму маківку літа особливо приємно поговорити про сніг і майбутні крижані рекорди, на які націлився коломийський адвокат атлетичної зовнішності.

Зі снігом і зимою в Олексія Гуцуляка пов’язані лише найкращі спогади. Навіть коли дошкільням він провалився під лід. 

Ніна Гончарук — заслужений майстер народної творчості України, володар «Золотої голки». В її активі – 175 виставок, з яких півсотні персональних, що відбулися в різних містах країни, зокрема й у столиці. Її роботи захоплюють не лише своїми композиціями, дивує те, що створені вони за допомогою голки. Більше того, Ніна Іванівна має патент Державного департаменту інтелектуальної власності України. Її авторський винахід — тришарову об’ємну вишивку — інакше як живописом голкою не називають.  

Це унікальне видання в трьох книгах у рамках ювілейного проекту на вшанування  200-річчя від дня народження Великого Кобзаря здійснило за підтримки Наукового товариства ім. Т.Шевченка у США видавництво «Критика» спільно з Інститутом критики й Інститутом джерелознавства. А розмова-презентація з цього приводу пройшла в столичній книгарні «Є».
Сама публікація містить, окрім власне факсимільного видання 1841 року, монографію професора Григорія Грабовича з Гарвардського університету «Шевченкові “Гайдамаки”: поема і критика» та працю Олеся Федорука з Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України «Перше видання Шевченкових “Гайдамаків”: історія книжки». 

Нині цей літератор, хоч як прикро це констатувати, належить до категорії маловідомих. Далеко не кожен читав його твори, ще менше тих, хто знає, що в історії Російської імперії була ціла «епоха Короленка».  
Письменник, чиє дитинство і юність пройшли в Україні, вважав себе сином трьох народів — українського, польського і російського, мовою якого він творив. Щодо двох перших, то мати і бабуся Володимира Короленка — полячки, а ось по батьківській лінії — він нащадок миргородського козацького полковника Івана Короля. Тим прикріше читати навіть у деяких сучасних дослідженнях українських(!) авторів, що «батько письменника — росіянин».

Аліфе-ханум — єдина жінка-дервіш у свої 73 роки живе насиченим життям: мандрує, допомагає порадою та молитвою тому, хто цього потребує, багато читає, пише книжки, спілкується з прихильниками в Інтернеті, де має власну сторінку. Любить щось робити власними руками, донедавна сама проводила екскурсії у повернутому її зусиллями до життя храмі дервішів у Євпаторії. Вона неохоче розповідає про себе, але  про текіє, суфізм та дервішів може говорити безкінечно. А також про свій князівський рід Яшлавських, адже її пращури були міністрами закордонних справ в уряді кримського ханства.