Відомого артиста театру та кіно, художнього керівника Луганського академічного обласного українського театру Михайла Голубовича напередодні його  70-річчя важко застати на сцені рідного театру. У столиці тривають зйомки нової стрічки «Варіант Марконі», пов’язаної з історією Української Народної Республіки. Там актор  грає  начальника штабу — 88-му роль за свою творчу кар’єру. Не завершено, хоч і тимчасово припинено роботу над кінематографічним образом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у стрічці «Лицар Дикого поля». На луганській сцені успішно йде моновистава «Адель».
І всі ці різнопланові роботи об’єднує спроба зрозуміти природу людських стосунків, заявив в інтерв’ю кореспонденту «Урядового кур’єра» Михайло ГОЛУБОВИЧ.

Кожному, хто досліджував, а то й просто цікавився українською літературою чи світовим кінематографом, знайоме це ім’я. Олег Кіндратович Бабишкін народився у Переяславі-Хмельницькому на Київщині, а диплом Київського університету імені Тараса Шевченка одержав у червні 1941 року разом із «призначенням» на передову. Фронтовими дорогами він пройшов від донських степів (через Україну) до Угорщини й Австрії. Був поранений, куля ледве не зачепила серце… З війни повернувся до Києва і з 1945-го два десятиліття працював в Інституті літератури Академії наук та видавництві «Українська радянська енциклопедія». Захистив кандидатську, потім — докторську дисертації. Головним опонентом Олега Бабишкіна на захисті докторської був поет-академік Максим Рильський, який високо оцінив його дослідження творчості Лесі Українки. З 1965 року і до виходу у 1988 році на пенсію Олег Кіндратович був професором факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

 На початку минулого століття серед циркових номерів особливу популярність мав поєдинок з хижаком. І не тільки тому, що тодішнім силачам не давали спокою лаври міфічного героя Геракла. Радше ставка робилася на видовищність і драматичність такого дійства, яке обожнювала публіка.
Тим, кому пощастило бути на цирковій виставі в липні 1907 року, вражень вистачило на все життя. Адже 24-річний український богатир був настільки впевненим у собі, що вирішив підсилити ефект, попросивши зняти з лева намордник. Лишалися тільки дебелі одяганки на передніх лапах, що закривали страхітливі кігті. Та коли могутній чоловік з оголеним торсом увійшов до клітки, сталося непередбачуване: розлючений звір якимось чином звільнився від них і блискавично кинувся на людину. Зал завмер у жахливому передчутті. Та закривавлений богатир підняв 150-кілограмового лева догори і бухнув ним об землю. Звір більше не підвівся, а героїчний силач, окрім ран, одержав ще й велику золоту медаль «Переможцю левів».

Коли 25 жовтня 1971 року генеральний конструктор дніпропетровського КБ «Південне» Михайло Янгель раптово помер, на його місце став Володимир Федорович Уткін. Ні в кого не виникло і тіні сумніву, що саме він має підхопити прапор у людини, яка несла відповідальність не тільки за безпеку країни, а й за мир у всьому світі. 
У тому світі, де відбувалася гонка озброєнь і будь-якої миті могла розпочатися третя світова — ядерна — війна. Задля миру вкрай важливо було тримати військовий паритет. Але на цей час Радянський Союз уже був змушений наздоганяти Америку. Потрібна була принципово нова ракетна техніка. І вона з’явилася. Дніпропетровські ракетники виконали це важливе урядове завдання. Але до цього треба було пройти ще довгий і важкий шлях.

Його ім’я навіть у знавців історії техніки зазвичай асоціюється лише зі знаменитими літаючими човнами. Та насправді саме двом випускникам Київської політехніки — Ігорю Сікорському й Дмитру Григоровичу — судилося стати родоначальниками стрімкого прориву США і СРСР в авіаційній галузі. Втім, якщо заслуги першого з них широко відомі, то про того, чий винищувач І-2 дав змогу військово-повітряному флоту Червоної армії відмовитись від іноземної техніки, нині мало хто знає.

У черговому номері щоквартальника «Календар знаменних і пам’ятних дат», покликаному нагадувати насамперед про знакові особистості й події в історії України, безліч імен видатних діячів усіх країн і народів, що не мають жодного стосунку до нашого краю. Однак годі відшукати згадку про 130-річчя уславлених авіаконструкторів Григоровича і Струкова. Обійдено увагою навіть сторіччя знаменитої Паші Ангеліної та легендарного підводника Олександра Маринеска, чиї біографії тісно пов’язані з Україною. Зате вслід за біографічними довідниками радянської доби стверджується, що Костянтин Ушинський — лише «російський педагог» і «основоположник народної школи в Росії».  

«Хлопчик голос свій шукав (цвіркуни його украли), хлопчик голосу глядів, у воді глядів, у краплі»… Ці рядки з вірша «Німий хлопчик» Федеріко Гарсія Лорки — немов і про Миколу Лукаша, перекладача творів зокрема й цього визначного іспанського поета. Адже, народжений 19 грудня 1919 року в знаменитому тканими рушниками Кролевці на Сумщині, він змалку не розмовляв до чотирьох років. А в останні свої земні дні 1988-го, вже смертельно хворий, поринав в іншомовні голоси різних країн світу — з радіоприймача, принесеного жінкою, котру кохав усе життя і через яку так і не одружився.  

Я мав щастя впродовж двох десятиліть пліч-о-пліч працювати з Віктором Михайловичем, бачити його в хвилини тріумфу і невдач, в години наполегливої праці та відпочинку, у спілкуванні з прихильниками та недругами, за столом дружньої вечірки та в колі улюбленої родини. Тож можу засвідчити, що Віктор Глушков — видатна особистість, яка за своє подвижництво та звитяжну працю заслуговує глибокої пошани всіх поколінь українців. 

Із Валерієм Кеменовим ми зустрілися на одній із його виставок. Підтягнений, із ясними світлими очима український мандрівник розповів, що цього літа виповнюється 15 років його виставкам гігантських павуків, скорпіонів, змій, черепах, лемурів, варанів, папуг та сов. А ще він збирає мушлі та маски. Всю цю смакоту для очей впродовж десятиліть він збирає по всьому світу. Хоч найбільше його цікавить екваторіальний пояс планети. Каже: там незвичайні барви та форми. Побував в Еквадорі, на Кубі, Галапагосах, Цейлоні…  

Нещодавно на одному з телеканалів показали сюжет, в якому розповідали про тривалу оборону багатоповерхівки в Сталінграді в роки Великої Вітчизняної війни, яка увійшла в історію як будинок Павлова. Автор сюжету розповів про мужність захисників і водночас наголошував, що обороною будинку майже весь час керував лейтенант Іван Пилипович Афанасьєв як старший за званням та посадою. Щоб було зрозуміло, сержант Павлов керував обороною будинку лише 3 дні, до прибуття підкріплення.
Передача дуже зворушила мене, оскільки я особисто знав Івана Пилиповича, і нагадала історію, пов’язану з ним, майже сорокарічної давності.