Учора у Великих Сорочинцях розпочав свою роботу традиційний ярмарок. Тисячі українців тут  із задоволенням продають і купують, а іноді просто приїжджають, аби пройнятися духом великого Гоголя  та відчути на собі гостинність щедрої душі полтавців. «Урядовий кур’єр» зазирнув у минулі часи і порівняв сучасний ярмарок з тим, яким  він був раніше. 

Ця знаменна для української культури подія, яку ще називали святом української інтелігенції, відбулася 30 серпня (12 вересня за новим стилем) 1903 року і засвідчила громадянську зрілість тогочасного суспільства. Тому що в ті часи побудувати пам’ятник українському поетові було подвигом.
Підготовка до цього тривала протягом двадцяти років, і тільки на початку 1890-х років було отримано дозвіл збирати кошти на пам’ятник у межах Полтавської та Чернігівської губерній. На щастя, громадськість на це мало зважала. Кошти надходили звідусіль: із Галичини, Волині, з Тамані й Кубані. Навіть із Санкт-Петербурга, де традиційно була численна українська діаспора, надійшла солідна сума. Наприкінці 1890-х підготовка до спорудження пам’ятника на деякий час ніби завмерла. Тому що царський уряд усіляко гальмував цей процес, намагаючись підмінити його менш значущими заходами із вшанування письменника. Пропонували, наприклад, побудувати на Петровській площі освітній будинок і назвати його іменем Котляревського. 

У кого з романтиків не завмирала душа від пісні про вітрила «Крузенштерна»? Цей, створений на початку минулого століття, легкий прекрасний навчальний вітрильник було пойменовано на честь першого російського навколосвітнього мореплавця. Точніше, одного з перших. Адже 7 серпня 1803 року знялися з якорів і вирушили у відкрите море два кораблі російського флоту: «Надежда», яку очолив Іван Крузенштерн, і «Нева» під керівництвом Юрія Лисянського, ім’я якого ще й досі лишається певною мірою в тіні.
Треба віддати належне землякам Юрія Федоровича, які до 240-річчя з дня його народження, яке святкували цього року навесні, видали дві науково-дослідницькі праці, уточнивши в архівних джерелах деякі штрихи біографії Лисянського: «Одіссея Юрія Лисянського» Володимира Сапона та Віктора Шевченка і «Подвиг Лисянського» Ігоря Галутви.  

Уже увосьме він відбувається в селі Урич Сколівського району. А ось дату проведення організатори змінили: раніше він відбувався на початку вересня. І не помилилися. Адже початок осені в Карпатах зазвичай дощовий, через що поспіхом доводиться корегувати програму. Нині стояли ясні дні, тож усі заплановані розваги вдалися. Втім погодні умови все-таки не визначальні, бо тисячі прихильників активного відпочинку приваблює неперевершена краса гірського краю, особлива аура прадавнього, загубленого серед гір, бойківського села. Тож кількаденний вікенд для них, що називається, два в одному: дарує чудовий відпочинок серед розкішної карпатської природи  і водночас — чудова нагода поринути в сиву давнину. 

Ім’я і прізвище цього чоловіка молоде покоління вже не знає. Та слід в історії нашої держави залишив, хоч і народився в Болгарії. Доля, яку обрав сам, розпорядилася так, що став першим головою Ради Народних Комісарів України, а потім загинув у сталінських застінках.
Християн Раковський народився 13 серпня 1873 року в  м. Котел (Болгарія). У родовому маєтку його батька Георгія Станчева витали дух волелюбності і пам’ять предків, які присвятили себе національному відродженню Болгарії. Серед них був легендарний Георгій Раковський, прізвище якого і взяв його внук Кристьо Станчев. Він не успадкував землеробську і комерційну справу батька, обрав інший шлях. За революційну агітацію був виключений із гімназії. Сімнадцятирічний вольнодумець Християн Раковський емігрував у Женеву, здобув освіту в кращих європейських університетах. 

Йду Лисянкою, давнім козацьким містом. Нині це селище міського типу, районний центр. Назустріч — заклопотані люди, поховалися в тінь від спекотного сонця невеликі будинки. Щебечуть зграйки дітей, проїжджають автомобілі. Все, як звичайно. Тільки здається, що он там, де почав розсіюватися пил з-під коліс легковика, промайнули обриси чудернацької будови, схожої на старовинний замок. Промайнули й розтанули. 

«Хто не курить люльки і не нюхає табаки, той не вартий і собаки», — жартували козаки над тими, хто не любив тютюнового диму. Серед молодих козаків люлька була ознакою сили, серед зрілих — символом авторитету, для старших же січовиків — атрибутом мудрості.

Ми заслужено пишаємось знаменитими пам’ятками архітектури, що дісталися нам у спадок від предків, — Софійським собором і Києво-Печерською лаврою. Менш відомо, що крім них до об’єктів світової культурної спадщини, офіційно визнаних ЮНЕСКО, в нашій країні належать історичний центр Львова, резиденція митрополитів Буковини, природні букові ліси Карпат і астрофізична дуга Струве, частина якої проходить територією України. 

Майже рік у Києві подовжували життя безцінним пам’яткам старовини. Днями в Софійському соборі Національного заповідника «Софія Київська» представили результати проекту збереження колекції автентичних мозаїк XII ст. Михайлівського Золотоверхого собору.

Присутні, а серед них науковці, посол США в Україні Джон Теффт, оглянули відреставрований мозаїчний живопис XII ст. Михайлівського Золотоверхого собору, який зберігається на хорах Софійського собору, і розширену та доповнену не відомими раніше широкому загалу автентичними фондовими матеріалами постійно діючу експозицію. Представлено також науковий каталог «Мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору», який уперше видано в Україні.

Дніпрогес — візитна картка Запоріжжя і героїчний символ України загалом. Як відомо, будівництво найбільшої у світі гідроелектростанції  тривало п’ять років — до 1932-го. Тож торік ми мали б гучно відсвяткувати 80-річчя велета, який і понині дає електроенергію країні. Не вийшло — не знайшли коштів.

Втім, народ дбайливо зберігає пам’ять про героїзм творців цієї величної пам’ятки епохи. Їх увічнили у своїх творах поети, письменники, фотографи, кінематографісти, художники.