До керівника Археологічного центру «Спадщина» Східноукраїнського університету Сергія Санжарова торік звернулися батьки одного з його студентів. Розповіли, що неподалік рідного міста Привілля є незвичайне поле, де здавна знаходять татарські монети.
— Ми виїхали подивитися. Познайомилися з двома місцевими краєзнавцями — Володимиром Молчаном із села Шипилівка та Володимиром Ковтуном із Лисичанська. Вони цікавляться давньою історією, досліджують, коли яке село виникло, і обидва збирають татарські монети. Тому й дізналися про незвичайне місце, — розповідає професор. — Місцеві жителі не тільки показували нам знайдені тут срібні татарські персні, бронзові підвіски та пригорщі різних монет, а й розповіли дивовижні історії. 

Дослідникам волинської старовини добре відомо: після захоплення у 1366 році західної частини Волині польський король Казимир Великий, останній із династії П’ястів, для укріплення земель почав будівництво нового мурованого замку. Заклали його у Володимирі поряд із дерев’яним укріпленням. 1370-го, після смерті короля, литовські князі повернули Володимир у володіння Любарта Гедиміновича.
Не зрозуміло, чому, але незабаром майже готовий новий мурований замок… дощенту розібрали. Чому — й досі не зовсім зрозуміло. І вже не одне століття викликає чимало запитань у тих, хто прагне глибше знати історію рідного краю.

Тисячі років миколаївська земля зберігає безцінні скарби. Відкриває вона їх тільки тим, хто дбайливо досліджує серцевину надр. В області склалася сильна школа археології. Володимир Станко, Олександр Балушкін, Валентин Єлісєєв, Володимир Клюшінцев — їхні справи і знання успадковують молоді археологи. Гармонія традицій і новацій вивела Миколаївщину в першу п’ятірку областей за кількістю і різноманітністю археологічних пам’яток.
Нині в краї понад п’ять тисяч об’єктів археології. 

Ті нечисленні туристи, які в рамках екскурсійного маршруту відвідують центральне міське кладовище, не приховують захоплення від побаченого. Поряд із церквою Святих апостолів Петра і Павла на гранітних постаментах здіймаються на кількаметрову висоту дві скульптури. Далеко не всі сумчани, не кажучи про обласний чи загальноукраїнський загал, знають історію їх створення і встановлення. А між іншим, обидві зараховано до пам’яток національного значення як різновид монументального мистецтва. 

Хотинська фортеця ожила під подихом історії і завзяття справжніх середньовічних баталій. Її стіни знову чули посвист пущених з лука стріл, дзвін схрещених у поєдинку мечів, іржання коней в лицарських турнірах і переможні вигуки найхоробріших воїнів.

Про повнокровні, видовищні кінні сутички — джостинги — організатори Міжнародного фестивалю «Середньовічний Хотин» мріяли давно. І ось мрія здійснилася. На вбраних за середньовічними гравюрами конях у сяючих на яскравому сонці латах лицарі, зі списами напереваги і з геральдичними відзнаками, сходились у поєдинках на спеціально облаштованих ристалищах. 

Свого часу на околиці Вінниці дід Михайла Коцюбинського Максим Абаза збудував садибу, частину якої згодом передав як посаг дочці Гликерії. Тут майбутній класик української літератури народився і протягом життя часто сюди повертався. Тепер про це свідчать експонати в літературно-меморіальному музеї письменника. Водночас відомостей про його діда по материнській лінії збереглося мало. Олександр Дмитрук, працюючи над історичним романом «Честь і плаха», зробив припущення, що рід Абазів на Поділлі йде від козацького полковника. «Документального підтвердження цьому не знайдено», — зазначили співробітники музею. Та в будь-якому разі непересічна і колоритна постать брацлавського полковника Андрія Абазина, який багато зробив для відбудови Поділля з Руїни, заслуговує на увагу. Про нього розмовляємо з письменником, згадуючи про сторіччя від дня смерті знаменитого внука Михайла Коцюбинського.  

Придніпровський край ховає багато таємниць сивої минувшини. У VII — III ст. до н. е. територія сучасної Дніпропетровщини була центром Великої Скіфії. Саме тут археологи знайшли знамениту золоту пектораль. Придніпров’я називають колискою запорозького козацтва, адже тут у XVI—XVII ст. виникла перша у світі демократична республіка — Запорозька Січ.
Міністерство культури визначило область пілотною у створенні електронної бази даних пам’яток. Нині завершено роботу з інвентаризації всіх пам’яток та із визначення меж територій пам’яток археології. Як Придніпровський край зберігає історичну і культурну пам’ять століть — тема нашої розмови з директором Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей Лідією ГОЛУБЧИК. 

Свого співрозмовника — Петра Швидька, я відніс би до категорії людей унікальних. За високою порядністю і обов’язковістю, енциклопедичними знаннями і нестримним прагненням бути корисним з ними суспільству. Це яскраво проявилося за його п’ять років перебування — за власним устремлінням — в самому епіцентрі ліквідації наслідків «катастрофи ХХ століття». А ще Петро Васильович — Людина незвичайної, жорсткої принциповості у справах, що стосуються державних, тобто наших з вами інтересів. І коли зустрічає на цьому шляху людей, готових переступити через все і всіх заради власної кишені або корпоративної мети, Він кидається нерідко в нерівний бій заради торжества правди. Не завжди це, на жаль, закінчувалося переконливою перемогою. Всемогутня корупція та патологічна жадоба можновладців та їх приспішників до збагачення за рахунок інших-досить важка перешкода на шляху до соціальної справедливості…  

Саме з цього моменту розпочалося офіційне створення Військово-морських сил нашої країни. Але появі цього історичного документа передувала низка доленосних подій і неоціненна праця тих, хто виборював і відроджував наш національний флот. Пригадати минуле та відновити хронологію для «Урядового кур’єра» люб’язно погодився учасник тих подій, капітан 1 рангу запасу ВМС України Мирослав Мамчак.

Коли навесні 1944 року Червона армія визволила села і міста Поділля, то не для всіх цивільних жителів краю настав мир. За період окупації загарбники вивезли на роботу в Німеччину майже 200 тисяч подолян з Вінницької і Кам’янець-Подільської (тепер Хмельницької) областей. Забрали на рабську працю вдвічі більше людей, ніж до війни проживало в обласному центрі — місті Вінниці!
Загалом з України на каторжні роботи було вивезено понад 2,4 мільйона чоловік. Не кожна з республік колишнього СРСР на той час мала стільки населення.