Українські соціальні інститути провели опитування серед співвітчизників, цікавлячись, кому вони довіряють нині найбільше. 96% респондентів на перше місце поставили Збройні сили (2011-го, до речі, таких було 59%). А 51% українців ще й запевнили, що продовжують регулярно або час від часу допомагати матеріально волонтерам та військовим. Деякі спільноти встановлюють навіть рекорди зі збирання коштів на потреби ЗСУ: якщо жителі одного з регіонів росії за два тижні донатили для своїх військових лише 300 рублів (165 гривень; таку активність кацапські ідеологи пояснили втомою від війни), то для українців за цей час не було проблемою зібрати 600 мільйонів гривень.

«Коли тяжко на душі, згадую хлопців з УПА з Вовчака. Вони не мали ні держави, ні уряду, ні світового визнання, ні фінансової підтримки, ні можливості діяти легально на своїй землі. Вони не мали нічого з того, що нині маємо ми. У них були лише ідея, мета і незламний дух. І вони воювали. Наша нинішня війна — це продовження боротьби воїнів УПА, наша Перемога — це перемога і для них; та перемога, якої вони так прагнули, але не дочекалися».

Командувач Повітряних сил ЗСУ генерал-лейтенант Микола Олещук ініціював клопотання про присвоєння високого звання Героя України військовому льотчику-винищувачу з позивним «Karaya». 12 жовтня він у небі над Україною збив п’ять ворожих дронів-камікадзе «Shahed-136». А напередодні, під час масованого ракетного обстрілу, — дві крилаті ракети окупантів. Літак, з якого він збивав ворожі безпілотники, теж було уражено, але пілот не розгубився, відвів бойову машину якнайдалі від населеного пункту на Вінниччині й тільки потім катапультувався.

Черкаський журналіст Сергій Халупінський на фронті з перших днів війни. Досвідчений газетяр і телевізійник поділився спостереженнями, які записує у фронтових нотатках. З його дозволу публікуємо окремі з них.
Якщо артилерія чітко б’є в ціль, обов’язково десь поряд працюють вони. Вони — очі нашої артилерії — підрозділи безпілотних літальних апаратів, або просто «дикі качки», як називають їх у моїй бригаді. Вони настільки дикі, що забираються в найнебезпечніші місця передової, щоб отримати картинку та спрямувати на ворога вогонь української люті. Що лють буде якісною, ЗСУ гарантує, але й відповідальність на цих хлопцях особлива.

 У цьому військовому підрозділі служать добровольці. А шлях батальйон розпочав у місті Тетіїв Білоцерківського району на Київщині.
9 березня бійці вели бої поблизу Баришівки, Березані, селища Перемога, Нової та Старої Басані. Далі шлях проліг до межі із Сумщиною. Зайшли на територію Конотопщини, потім погнали ворога до Бурині. Із березня підрозділ перейшов під командування командира опе

23 квітня 2022 року. Світлана вже кілька місяців жила, немов у сні: виконувала хатню роботу, спілкувалася із сином та рідними, працювала. Та всі думки, спрагла й змучена душа були в постійній молитві за чоловіка, від якого за майже півтора місяця було кілька коротких дзвінків, що він живий, але поранений, і найстрашніше — в полоні. Відганяла погані думки, які навіювала уява про жахи полону в рашиських нелюдів. Пульсувало постійно питання: як ти, Ромо? І подумки сама переконувала себе: все буде гаразд!

 Сумнівів не було: ворог на порозі, йдемо у військ­комат. Подружжя переступило поріг установи, де приймали добровольців.

«Ви проводжаєте?» — запитав офіцер тендітну жінку. «Ні, я хочу на фронт захищати Батьківщину разом із  чоловіком».

Ще кілька днів тому тут хазяйнували кремлівські зайди, галасуючи, мовляв, вони зайшли надовго. «Ну-ну», — давно скептично думали в кабінетах нашого Генштабу. «Так-так», — не раз іронічно посміхнулися в густі бороди воїни 46 окремої аеромобільної бригади разом з побратимами з інших підрозділів Збройних сил України, які входили до угруповання військ, завданням якого було визволення від росіян правобережжя Херсонської області.

Журналісти теж можуть хворіти. Я не виняток. Тож останній тиждень змушений був провести в хірургічному відділенні однієї з київських міських клінічних лікарень. Але коли наступного дня після операції побачив у коридорі воїна ЗСУ з повністю забинтованою ногою, який важко пересувався на милицях, стало соромно: порівняно з цими «тяженько раненими» чоловіками, які «терплять тяжкі муки» (вдруге починаю використовувати в матеріалах рядки з популярних нині українських пісень, цього разу «Батько наш — Бандера»), моя проблема зі здоров’ям видалася такою незначною — наче порізав пальця. 

«Я повірю, що українська армія існує, якщо побачу офіцера, який читає книжки, знає англійську і танцює вальс, — так колись казав один зі співавторів нашої Конституції», — ділюся  своїм спогадом з офіцером 95-ї бригади Юрієм Кочевенком.

Він — бойовий офіцер, а за сумісництвом юрист і психолог, у довоєнному житті — директор Міжнародного центру протидії російській пропаганді, який протягом двох днів супроводжував журналістів на звільнених територіях.