«А я в попа обідала, — сирітка сказала». Кому як, шановні читачі, а мені саме цей рядок із вірша Тараса Шевченка «На Великдень на соломі» здається дуже вдалою і влучною характеристикою нинішнього стану українських ЗМІ і на території прифронтових Донецької та Луганської, й інших областей України. Ключове і дуже болюче слово тут нинішній. Тобто на сьомому році гібридної війни, якій передувала величезна проросійська інформаційна агресія. На сьомому році окупації проросійськими незаконними збройними формуваннями частини українських територій.

Мова — незамінний інструмент мислення й інтелектуального розвитку кожної людини і всього суспільства, яке користується цією мовою. Слова й вислови, повторювані раз по раз, набувають у спілкуванні точного, вивіреного смислового й емоційного значення і тому дають змогу забезпечити взаєморозуміння між членами спільноти. Завдяки спільній мові суспільство в процесі свого існування стає злагодженим суперорганізмом. Спільна мова в суспільстві послаблює егоїзм і посилює почуття ліктя.

Нема кращих і гірших мов. Кожна мова варта свого творця — народу. Народ, протягом століть творячи власну мову, враховує свої потреби, свої обставини й своє бачення світу. Тому для кожної нормальної людини найкращою є рідна мова — мова свого роду й народу. І не тільки найкращою, а й найкориснішою.

«Коли я приїхав у Сталіно (нині Донецьк. — П.К.), ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ. Він говорив про «Любіть Україну!», про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера. Закінчивши промову, він сказав: «А тєпєрь слово імєєт таварищ Сосюра!» І мене зустріла електрична буря аплодисментів».

Чи є світлий промінчик у напівтемній вітчизняній галузі культури? Ще й який! Зверніть увагу: останніми роками істотно побільшало охочих згадати й повторити відому фразу прем’єрміністра Великої Британії Вінстона Черчилля про роль і значення культури. Коли в роки Другої світової війни хтось із підлеглих запропонував заради оборони зменшити витрати на культуру, глава уряду запитав: «А за що ми тоді воюємо?»

Ця архітектурна споруда в центрі Сум неповторна зовні і всередині: духовною аурою, естетичною насиченістю, концентрацією мудрості, інтелекту. Так і має бути, адже це обласна універсальна наукова бібліотека, статус якої передбачає винятковість, піднесеність, урочистість.

На книжковій полиці ці чотири томи стоять поруч — масивні, об’ємні, у твердих яскравих обкладинках, наче випромінюють невидиме духовне світло, що струменить зі щільних сторінок, яких загалом 2632. До того ж завдяки убористому набору і розміру кожну можна щонайменше подвоювати. А якщо додати понад шість тисяч персоналій-покажчиків, розсип світлин, то вправі констатувати масштабну духовну панораму, котра не піддається жодному статистичному виміру.

У травні 2013 року в містечку Дебальцеве на межі між Донецькою та Луганською областями відбувся черговий уже шостий відкритий конкурс читців, поетів та художників «Срібні дзвони». Цей захід встиг стати помітною творчою візитівкою малої батьківщини ліричного генія ХХ сторіччя Володимира Сосюри.

Нещодавно чернівецький видавничий дім «Букрек» спільно з київською журналісткою, письменницею, лауреаткою всеукраїнських літературних премій Галиною Дацюк за сприяння Українського культурного фонду та інформаційного партнерства UA:Радіо Культура втілили в життя унікальний культурологічний проєкт, який став соціальним. Ідеться про книжку «Одна з нас», де на 240 сторінках вмістилося 55 історій непересічних жінок, серед яких 17 — долі мужніх людей з інвалідністю.

У 1861 році уродженець Донеччини грецький історик, педагог та етнограф Феоктист Хартахай у день похорону Тараса Шевченка сказав: «Спи ж, тату, поки правда з кривдою силу мірять будуть, поки правда запанує на світі!»