Днями колега розповів, як намагався довести на газетній сторінці, що ринок не може називатися «Образцовський», а має бути «Зразковим», «Взірцевим». Обурена власниця ринку зателефонувала в редакцію і заявила, що вивіску міняти не буде, бо так записано в документах. На жаль, психологія неповаги до державної мови — реалія сьогодення на Дніпропетровщині. Прикро, що так «історично складається» в краї, який називають колискою запорізького козацтва і який насправді є українськомовним — попри поширену думку про російськомовний регіон.

Саме на допомогу тим, хто не хоче паплюжити мову і небайдужий до її поширення, 2006 року вДніпропетровську було створено Центр історії та розвитку української мови. Про його діяльність розповідає директор, доцент кафедри української мови Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара Наталія Голікова. 

2013 рік проголошений в Україні Роком Ольги Кобилянської. Президент Асоціації ділових жінок Чернівецької області, директор Чернівецького видавничого дому «Букрек», відмінник освіти Дарина Максимець стала лауреатом Міжнародної премії імені Ольги Кобилянської торік. Грошовий додаток переказала на потреби Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської в Чернівцях.  

Шляхетною й водночас терновою та печальною квіткою України назвала Климентину Попович наша сучасниця поетеса Ганна Костів-Гуска, багато в чому саме завдяки якій літературна громадськість, українці знають та бережуть ім’я цієї письменниці. Вона народилася 150 років тому на Прикарпатті, але понад 40 літ прожила на Тернопіллі, звідки й відійшла за вічну межу.  
Першою життєвою пристанню Климентини стало прикарпатське село Велдіж (нині Шевченкове), де морозного лютого 150 років тому вона прийшла у білий світ у родині педагогів. Назвали її Марією-Климентиною.

Пам’ятаю, відчиняються двері, а згори долинає: «Лідо, то хто? А, пан Михайло?! Вибачте, що не можу до вас зійти — я ще не нафарбована. Як будете в нас увечері, тоді поп’ємо кави й поговоримо».

Збираючись до Торонто, я щоразу знав: треба привезти пані Палій два-три цікавих романи — Ліда вже всі бібліотеки перерила в пошуках ще не читаних мамою. Якби існувала премія найкращому читачеві, то я рекомендував би присудити її саме Анні Палій. Це ж яку бібліотеку вона прочитала! 

Створюється унікальна 12-томна «Полтавіка. Полтавська Енциклопедія». Вже побачив світ її том «Релігія і церква», де 3726 статей, 1094 фотоілюстрації, схеми, карти, таблиці. Про нього широкий резонанс у ЗМІ та позитивні відгуки серед науковців. Полтавські дослідники та краєзнавці підготували до друку і наступний том енциклопедії — «Образотворче мистецтво».
Докладніше про цей оригінальний проект, і зокрема про новий том, розповіли кореспонденту «УК» головний редактор «Полтавіки», керівник Центру дослідження історії Полтавщини, заслужений учитель України Олександр БІЛОУСЬКО та його найперший помічник у цій справі, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України Тарас ПУСТОВІТ.

Марина Алексєєва, відоміша широкому читацькому загалу як автор популярних детективів про міліцію сусідньої держави Олександра Мариніна, народилася в українському Львові. Щоправда, її батька-військового перевели туди на роботу після Другої світової війни. Та вочевидь згадки про дні золотої юності на площі Ринок та ще ностальгія за інтелігентною київською аудиторією, яка всупереч логіці нашого часу продовжує читати книжки, і привели московську письменницю до нашої столиці. Одна з двох щедро проанонсованих зустрічей пройшла в книгарні, в якій впадає в око засилля на полицях новинок чужомовної літератури, а українською хіба що можна прочитати назви тематичних відділів. Утім, мова не про те.  

Час відсовує в минуле літературне життя радянського періоду, полишаючи на згадку нащадкам копу імен, їхніх творів та всіляких «ізмів», про які ще довго дискутуватимуть фахівці. І все це — про «інженерів людських душ» за робочим столом. А поза ним? Де їхнє життя не менш цікаве, бо доповнює характер і суспільну позицію митця, все, що притаманне кожній людині. А ще ж в умовах тієї епохи, з уламками якої ми й досі не розпрощалися.
Не скажу, що нічого подібного в нас немає. Є. Новітня доба відкрила й обнародувала щоденник та спогади відомих літераторів. Але то здебільшого серйозна література. 

Письменник Валерій Шевчук зізнався, що єдиний раз був плагіатором: бо свій «сарайчик» у Житомирі колись обклеїв папером і обписав лозунгами так само, як побачив у кімнаті молодого Івана Дзюби в комуналці на столичній вулиці, нині Інститутській. До цієї кімнати потрапляли на гостини лише ті, кому її господар довіряв пароль: скільки разів подзвонити в його двері, щоб їх відчинили.
А для мене є паролем «Іван Дзюба», щоб відчинити двері й у той час, у якому жила, і в той, який він знав ще до мого народження, і в час нинішній — щоб побачити всі ці десятиліття, глибоко і всебічно, його очима. Поглядом не просто талановитого, розумного, дуже ерудованого, а насамперед чесного, правдивого, совісного, порядного чоловіка, якому вірю і в якому не розчарувалася.

Нещодавно громадська організація «Книжковий простір» влаштувала в Києві «круглий стіл» «Гостросюжетна література. Українські реалії і перспективи». До обговорення запросили видавців і письменників, які мають справу із просуванням у нашій країні гостросюжетних жанрів. Зі слів експертів, за кордоном гостросюжетні твори мають неабияке коло прихильників, однак у нас їм важко достукатися до читача. Відповідно реалії вітчизняної гостросюжетної літератури сльозливі. А ось до її перспектив так і не дійшло. Та й про яке майбутнє такої літератури може йтися, коли її сьогодення майорить знаками запитання?

Постать Віктора Платоновича Петрова, народженого 10 жовтня (за старим стилем) 1894 року в родині священика в Катеринославі (нині — Дніпропетровськ), напевно, одна з найцікавіших серед української радянської інтелектуальної еліти першої половини ХХ сторіччя. Тож не дивно, що книжка Миколи Чабана «З роду Петрових» привертає особливу увагу читачів. Адже вона стосується «особистості загадкової, якщо не авантюрної, в котрій сполучалися таланти літератора, філософа, розвідника, археолога», — так написала у передмові до видання професор Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара доктор історичних наук Ірина Ковальова, яка була з ним особисто знайома.