Фестиваль тривав вісім днів, за які на великій і малій сценах драмтеатру й театру актора та ляльки зіграно 12 вистав, які йшли з аншлагом. Приїхали творчі колективи з Києва, Львова, Тернополя, Луцька, Чернівців, Рівного. 

Вистава «Оскар і рожева Пані» — експеримент молодого актора Рівненського обласного театру ляльок Андрія Окладова, який виступив у ролі режисера відомої повісті сучасного французького прозаїка і драматурга Еріка-Еммануеля Шмітта. Вона йде на багатьох сценах з різним режисерським баченням і прочитанням. Але не з таким — вистава ж бо не дитяча! Хоч чому ні, якщо головний герой — 10-річний Оскар? Тож режисер  вирішив поставити на дітей — вихованців театральної студії «Лялькові сходинки», яку сам і створив. І  вони зіграли так проникливо, що глядачі  не могли стримати сліз. 

 Цьогоріч Київський академічний театр ляльок святкує дев’яносторіччя. Цей поважний ювілей «Замок на горі» відзначатиме в кілька етапів. Один із них — проведення у столиці першого Київського міжнародного фестивалю театрів ляльок. Дійство під назвою Puppet.Up! триватиме з 30 вересня по 4 жовтня. Відкриватимуть захід урочисто. Кожен охочий зможе пристати до театралізованої міської ходи, головне — принести із собою улюблену ляльку і прокрокувати з нею від Європейської до Контрактової площі. Саме там о сьомій вечора відбудеться церемонія відкриття фестивалю. Киян і гостей столиці зустрічатиме вогняним шоу та ляльками-велетнями вечірнє шоу «Легенда про Київ».

Ще під час одеської прем’єри я зрозумів, що претендувати на імідж рафінованого естета, не висловивши свого захоплення цією стрічкою, — не варіант. Але мені й не треба. Тож без претензій на виняткову вишуканість просто спробую з’ясувати, хто, як і навіщо виставив той «Рівень чорного». Зокрема й на змагання за найпрестижнішу світову кінонагороду. 

22 серпня Президент України Петро Порошенко відкрив у Сєверодонецьку реконструйовану будівлю для Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. У Фейсбуці він написав про цю подію так: «Що може бути більшим символом мирного нормального життя, ніж відкриття театру?» Президент побажав творчому колективу успіхів, аншлагів, здобутків, утвердження української європейської культури. 

Цього року на День Незалежності нашої держави у широкий прокат вийде саме українська кінострічка. Уперше за 26 років! Це картина режисера Зази Буадзе за мотивами однойменного роману Андрія Кокотюхи «Червоний». Допрем’єрний показ уже відбувся в багатьох містах країни, зокрема й у Тернополі. Без зайвої реклами скажу: фільм просто не може не вразити, не зачепити, не сколихнути українську душу. 

Минулої неділі Національний академічний театр ім. І. Франка дав останню виставу перед відпусткою — «Незрівнянну» з Наталкою Сумською в головній ролі. А загалом за сезон було поставлено шість нових вистав, різних за жанрами і художніми рішеннями, але об’єднаними головним — бажанням поділитися із глядачами, разом з’ясувати, які ми нинішні, розповісти про наші прагнення, засобами сценічної виразності збудити в кожному, хто приходить у театр, почуття гордості за країну. 

Саме фестивальне дійство навіть натяку на ту самотність не мало. Усе, як і раніше, було гучно, яскраво і багатолюдно. Таку концентрацію спілкування навіть у загалом балакучій Одесі не часто зустрінеш. Самотність зяяла з екрана. Принаймні коли там демонстрували українські стрічки. Якось саме цього року означився певний поворот від революційної романтики до глибокого — аж до патології — психологічного самокопання і безжального викриття соціальних виразок, що роз’їдають країну зсередини. 

Коли фестиваль уже восьмий, а ти писав про попередні сім, то часом здається, що розповідь про нього не менш як на половину можна скласти з фрагментів колишніх репортажів. Про ярмарок марнот на червоній доріжці й несмак істеблішменту писалося щороку з незначними варіаціями. Про дефіцит кінозірок першої величини — так само. А з 2014 року — про майже повну їх відсутність. Але сьогодні не хочеться про те, чому й на 8-й рік Одеса так і не стала Каннами чи Берлінале. Тут, гадаю, все зрозуміло. Хочеться про те, що попри брак коштів і стабільності, Одеський Міжнародний кінофестиваль як справа жива, цікава і потрібна розвивається і змінюється завдяки креативності організаторів, відгукуючись на виклики часу. 

Фільм «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко став очікуваним за останні роки. Фані Каплан має прямий стосунок до України: народилася на Волині, революціонеркою стала в Одесі, лікувала зір у Харкові й у Криму. Поштовхом до сценарію, написаного режисером разом із чоловіком Дмитром Томашпольським, стала опублікована в 1993 році справа Каплан без деяких суттєвих сторінок. Історики доводять, що Фані не стріляла в Леніна.