Хочете гарячим слідом, та ще й з перших рук дізнаватися про результати роботи МВС і реакцію силовиків на усі вибрики і лівих, і правих, і неправих, — підпишіться на сторінку Арсена Авакова у Фейсбуці. А ще — створіть аккаунт у Твіттері, і (залежно від того, з ким «задружитеся») знатимете про ту чи іншу найгарячішу подію — не лише в Україні (щоправда, для виходу в широкий світ варто підучити англійську).

Нині соціальні мережі перебрали на себе значну частину аудиторії інформаційно стурбованих громадян. Бо традиційні медіа не встигають за подіями. Та й користуватися інтернет-ресурсами раджу надуважно: слід дивитися не лише на дату, а й на час створення новини, а також звертатися до першоджерел, бо перебріхування — свідомо чи з недбалості — стало вже настільки звичним, що навіть бракує сил обурюватися. 

Уся вистава (режисер Алла Заманська, художник Олена Новікова)  просякнута смутним відчуттям минулого, а також очікуванням майбутнього. Сьогодення постійно залишається неначе відтісненим убік. Це прекрасна ілюстрація думок про наше вперте нехтування поточним моментом, висловлених усіма східними філософами — від Кришнамурті до Ошо. Адже, перебуваючи в полоні часу, ми найбільше зневажаємо саме сьогодення, думаючи лише про те, «що було» і «чим серце заспокоїться». І саме через це багато втрачаємо. 

Яка вона — реальність?.. Здебільшого не махрова. Проте чесна й відверта. Такими є фільми, представлені на Docudays UA — Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини.
Нинішнього року Docudays UA відбувався на трьох майданчиках — у «Будинку кіно», кінотеатрах «Кінопанорама» та «Київ». Від фільму-відкриття організатори фестивалю відмовилися. Натомість запропонували переглянути найкращі кадри про події на Євромайдані, зафільмовані українськими режисерами. А ось стрічка-закриття «Електро Москва» — така собі «електроказка про вільний творчий дух за залізною завісою» — розповів про радянську епоху та її наслідки.
Конкурсну програму фестивалю було представлено трьома напрямами: «Життя», «Право», «Коротко». Доволі широка і позаконкурсна програма. 

До яких маніпуляцій вдаються російські ЗМІ, як українські медіа можуть протистояти російській пропаганді  — ці та інші запитання стали предметом обговорення під час круглого столу «Україна під прицілом російських ЗМІ: проблеми інформаційної безпеки».

Директор Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна вважає, що в нинішніх умовах боротьба за уми громадян є складовою поки що холодної війни.

Це той випадок, коли називати когось із жіночої статі найстарішою в Україні й на теренах СНД привселюдно — не моветон: якщо вона столична театральна премія на ймення «Київська пектораль», якій усього лише за 20. Першим лауреатам її вручено 27 березня 1993 року, в Міжнародний день театру. Відтоді до цієї дати приурочено щорічну церемонію нагородження, що не переривалася жодного разу, а відбувалася на професійне свято чи напередодні. За найяскравіші театральні здобутки столиці 2013 року, визначені експертами з театро-, музико-, мистецтвознавців та журналістів, «Київська пектораль» вітала переможців увечері 24 березня на сцені театру імені Івана Франка. 

Мені зателефонувала подруга з Росії. Поцікавилася, як справи. У відповідь на слова, що я навіть припустити не могла, що її батьківщина здійснить збройний напад на Україну, подруга щиро здивувалася: «А хіба Росія на вас нападає?» На запитання, чи дивиться вона телевізор, відповіла, що російські канали з ранку до вечора розповідають про миротворчу місію щодо захисту українців від бандитів і фашистів.  

Кожна людина заслуговує на те, щоб не просто виживати, а жити.  Однак  не кожному вдається піднятися над життєвими обставинами. Саме це намагається  донести  найкращий фільм 2014 року. Соціальна стрічка «Дванадцять  років рабства» британського режисера  Стіва Макквіна  заснована на реальних подіях. Це життєва історія  Соломона Нортапа, вільного чорного чоловіка з Нью-Йорка, якого викрали і продали в рабство в Луїзіані. 

Телевізор дивитися страшно — повідомлення про зникнення та побиття людей заморожує і кров, і мозок. Альтернативою міг би стати великий екран, та, на жаль, і  його заполонили відверті «поробки».
Ось намагаються привабити глядача комедійним жанром промоутери фільму «Королеви рингу» виробництва Франції. Та чомусь він аж ніяк не викликає сміху у глядачів. Що смішного в історії кількох поважного віку жінок-продавчинь провінційного супермаркету, які раптом вирішили опанувати мистецтво реслінгу? Особливо нудно це дивитися українським глядачам, бо в нас реслінг не популярний. Як на мене, це й не дивно, бо краще вже до цирку сходити, ніж дивитися на удавані бої між вирядженими, наче клоуни, героями, що товчуть пики одне одному на ринзі (насправді це відпрацьовані трюки, ніхто ударів не завдає, а всі падіння — з підстраховкою). 

Як і більшість зіткнень останнього часу, цей конфлікт був явно з тих, котрих могло б і не статися. Важко збагнути, що змусило керівника Одеської держтелерадіокомпанії саме в цей період політичної напруги перевести новини на російську мову. Спроби з’ясувати щось із цього приводу у керівника обласного радіо і телебачення Марини Аксьонової виявилися марними. Два дні спілкування з працівниками її приймальні зрештою закінчилися заявою, що «цього тижня Марина Віллівна надто зайнята, аби щось повідомити, а взагалі краще було б підготувати офіційний запит». Найцікавіше, що в довгу путь чиновники посилали нас уже тоді, коли предмет непорозуміння був усунутий. Сьогодні Одеська ОДТРК веде свої новини, як і більшість програм, українською мовою.  Але сталося це лише після того, як компанія вже мала під своїми дверима і пікет — три десятки обурених активістів, і пакет — свинячі вуха, «щоб почути одеситів», свинячий язик — «щоб говорити правду», і підручник української мови.  

Стільки людей, які зійшлися на презентацію збірки статей «Екранний світ Параджанова» та перегляд проб до його фільму «Київські фрески» і документальної стрічки про нього Романа Ширмана за сценарієм Сергія Тримбача «Небезпечно вільна людина», камерна зала в Будинку кіно збирає не завжди. Надто таку аудиторію: від тих, хто знав Сергія Йосиповича особисто, — до великого гурту студентів кіно-театрального вишу.
Столичний мистецтвознавець Юрій Морозов, упорядник збірки «Екранний світ Параджанова», проанонсував це видання як «перше багатогранне і всебічне дослідження кіно Сергія Параджанова». Статті відомих кінознавців з багатьох країн, присвячені  його «Тіням забутих предків», «Київським фрескам», «Легенді про Сурамську фортецю», ін?шим стрічкам. Це про них у фільмі «Небезпечно вільна людина» сказано: «Іноді йому дозволяли знімати фільми, і тоді народжувалися шедеври».