В одному з контейнерів для збору сміття жителі прилеглих будинків не раз знаходили викинутих новонароджених цуценят і кошенят. Хтось обурювався з приводу такої бездушності, комусь було байдуже. Так тривало роками. Але, як мовиться, зло тріумфує там, де добрі люди нічого не роблять. І одного дня у смітті знайшли новонароджену дівчинку.
…Неслухняного 12-річного хлопчиська, занадто пещеного батьками, було знати по всій шкоді — то, граючись у «пожежника», спалив в одному з місцевих господарств чималий запас соломи й ангар, то знічев’я кричав на всю вулицю, полохаючи людей, то грубо, з нецензурною лайкою, розмовляв як із сусідами, так і з рідними. 

У Євгенії з Харківщини четверо дітей. Умови, в яких живе її родина, м’яко кажучи, далекі від ідеалу: стара хата в селі, де немає ні світла, ні газу, ні навіть цілих вікон. Адже в родині бракує коштів. Коли народила четверту дівчинку, довелося перебратися жити до сестри. Але там двоє власних дітей, тож усім разом затісно. І ось нещодавно трьох старших дітей забрали до інтернату.

Молода мама   не раділа такому рішенню, як і її мама, бабуся малюків. Літня жінка каже, що, можливо, її онуки й не щодня їли хліб із маслом та додавали цукор до чаю, та головне — вони були поруч із мамою, яка їх дуже любить. Нічого поганого дітям вона не робила: не била, не сварила. Євгенія не п’яниця і не наркоманка. Єдиний «великий гріх» цієї жінки —  матеріальна скрута. Але в родині була злагода, допомагали одне одному, як могли. 

Щорічно в Україні реєструється понад 100 тисяч звернень від жінок, які зазнали насильства в сім’ях. Торік воно становило близько 90% з 126 514 таких випадків. Проте, за оцінками експертів, реальна цифра більша як мінімум у 4 рази. Адже не кожна жінка йде до відповідних структур зі своєю бідою. Здавна усталений вислів «Б’є, бо любить» досі деякі жінки сприймають як норму в сімейних стосунках. Інші панічно бояться чоловіків-тиранів чи не знають, кому поскаржитись.

Тож представники державних відомств, задіяних у розв’язанні проблеми насильства щодо жінок, спільно з громадськими організаціями об’єдналися в рамках ініціативи «Свобода від насильства: діємо разом!».  Ці питання вони обговорили у столиці в Українському домі.

Вам відомо, що таке фуркало? А калатало? Чи бачили колись, окрім як у мультиках, справжнього солом’яного бичка, виплетеного з льону дідуся-лісовичка або пухнастого їжака, зробленого зі звичайної трави? Усе це не герої анімаційних стрічок, а звичайнісінькі іграшки, що не поступаються смисловим навантаженням ані заокеанській ляльці Барбі, ані плюшевим ведмедикам радянської доби.      

Затерта до дірок фраза — «Всі ми родом із дитинства» у Державному музеї іграшок набуває напрочуд дивної реалістичності, починає вигравати такими яскравими барвами, про які в урбаністичному суспільстві більшість людей стала геть забувати. Тут до тебе повертаються давно забуті, на превеликий жаль, відчуття безтурботності, дитячої безпосередності й упевненості у світлому завтра.

«У мене колись була така сама машинка з червоними вогниками, — ділиться теплими дитячими спогадами наш фотокор. — Не уявляю, де б іще зміг доторкнутися до того, що давно кануло у спогади. Дитинство справді минуло, але ж воно ось, поряд!» 

Майже рік тому в дитячій лікарні № 6 Північного адміністративного округу м. Москви малолітнього Миколку залишила матір. Через три тижні після народження малюка мати-«зозуля» зникла. В її біографії це вже четверта дитина, яку вона, як і всіх інших, покинула відразу після народження. Поки жінка перебувала в пологовому будинку, встановили, що вона — громадянка України, жителька села Куйбишеве Снігурівського району Миколаївської області. В Україні з 2003-го  вважається безвісти зниклою за рішенням суду.
Після лікарні у березні цього року хлопчик потрапив до московського будинку дитини №14, де співробітники закладу за ним  доглядали. Там і відбулося знайомство з дитиною спеціалістів служби у справах дітей Миколаївської облдержадміністрації, які прибули по Миколку. 

Видовищний і вкрай потрібний нашому суспільству захід фактично став фінальним етапом районних (міських) та обласних (Кримського республіканського) зборів-змагань юних рятувальників. У поліський регіон їх покликали керівники Міністерства надзвичайних ситуацій України та Всеукраїнського громадського дитячого руху «Школа безпеки». Вкрай потрібний, бо підготовка до цих змагань може стати взірцем того, як нині потрібно працювати з найдорожчим, що має суспільство, — нашими дітьми. 

Нині в Україні в черзі на усиновлення дітей віком до 5 років перебувають 1,5 тис. подружніх пар. У той час, як дві третини хлопчиків і дівчаток, котрі чекають на нових тата й маму, старші 7 років. День у день вони мріють, що невдовзі вийдуть за стіни інтернату, міцно тримаючи за руку нових батьків. Отже, для цих дітей збереження таємниці усиновлення вже майже неможливе та й непотрібне.  А що ж до зовсім маленьких?

Якби Рафаель малював українську Мадонну, він міг би зобразити Тетяну Макарову — невисоку чорняву миловидну жінку, котра стала мамою 21 дитини.  
Починалася ця історія у 2003 році з бажання допомогти сусідським дівчаткам — Юлі і Яні. Після смерті матері вони жили з дідусем, котрий пиячив і не переймався онучками. Дійшло до того, що сестрички почали боятися залишатися в його компанії. Дівчаток збиралися віддати у дитячий будинок сімейного типу в іншій області, але там не було місця. І Тетяна Семенівна сама взяла над ними опіку.

Результати проведених моніторингів свідчать, що 39% магазинів, які мають право на продаж сигарет, торгують у тому числі й нелегальними цигарками. Такі приголомшливі дані опублікувала Державна інспекція з питань захисту прав споживачів ще наприкінці минулого року. На жаль, з початку 2012-го ситуація не поліпшилася. Так, за даними Державної податкової адміністрації, за січень-квітень 2012 р. з обігу вилучено 54 млн нелегальних сигарет. Залишати усе так, як є зараз, не можна. Тож про те, як розпізнати нелегальні цигарки і як з ними боротися, «Урядовому кур’єру» розповідає голова Держспоживінспекції Сергій Орєхов.  

Якщо в родині сталася біда і дитина залишилася без батьків, вона зазвичай отримує статус сироти й потрапляє до державної установи — інтернату, будинку дитини, притулку тощо. Та повірте, не все так сумно, адже осиротілий малюк має право на виховання в родині. І якщо знайдуться добрі люди — усиновителі чи прийомні батьки, він врешті знову всміхатиметься і міцно триматиметься за руки нових тата й мами.
Але бувають випадки, коли служби у справах дітей, міліція та соціальний працівник не бачать іншого виходу, як забрати сина чи дочку із сім’ї, де є батьки, котрі про дитину не дбають.