Проблема дитячої жорстокості і дитячого насилля стара, як наш стражденний світ. Доведено, поведінка дітей — віддзеркалення ситуації в суспільстві. Педагоги і батьки старшого покоління порівнюють, як було колись і як стало нині. Споконвіків вели боротьбу за лідерство, за визнання, за справедливість, але щоб у такий спосіб, як часто трапляється нині... Стає ледь не нормою, коли підліток хапає зброю і стріляє у всіх без розбору чи гамселить слабшого від себе, а натовп витріщак — замість захистити — фільмує «подію» для соцмережі. У чому причини, де корінь зла? «УК» спробував поміркувати над цим складним питанням.  

Не всі вважають, як відома актриса Евеліна Бледанс та її чоловік продюсер Олександр Сємін, що любити дитину із синдромом Дауна — це природно. А лікарі батьків нерідко запевняють, що позбутися такої кровинки ще в утробі чи відмовитися від неї після народження — не гріх…

Такі малята потрапляють до спеціальних інтернатів, де вони нагодовані й одягнені, але переважно не уявляють, що таке материнська ласка, бо цих родинних почуттів для них у суспільстві не навчилися вирощувати, як дітей «із пробірки»… 

Дитина сидить удома, сидить тихенько, нікому не заважає, на вухах — навушники, перед очима екран монітора. Впізнаєте в цій картині своє чадо? Душа, кажете, на місці, бо не швендяє деінде. А далі? В якому віці згадає, що школа і батьки не вічні, що віртуальний світ Інтернету на хліб не намажеш? Чи матиме чим поділитися зі своїми дітьми? Тема складна і неоднозначна. Від долі не втечеш, кажуть фаталісти. Не будемо сперечатися. А ось від нав’язливості діти тікають. Яким чином і хто має організовувати дитяче дозвілля? Що суспільство здатне запропонувати дитині для проведення вільного часу? Про це розмовляємо з психологом Галиною МОРМІЛЬ.  

Цей будинок на одній із околиць Сум по вулиці Ковпака нічим особливим не вирізняється з-поміж інших. Та якби у світі існував прилад для визначення ступеня дитячої гіркоти і печалі, тут би він зашкалював. Адже саме в цьому приміщенні сконцентровані особливі драми і трагедії, які доводиться переживати хлопчикам і дівчаткам на початку життєвого шляху. Але для того й створений центр, аби допомагати долати труднощі, боротися з негараздами, адже в такому віці залишатися сам на сам із жорстоким світом юним незагартованим душам вельми небезпечно.

Семирічна Богданка має красиві біляві кіски і сумні очі. Мама тримає її на руках, тому дівчинці лишається заздро поглядати на зграйку школярок, котра весело майнула шкільним коридором, та на шкільні парти у класі, в якому навчаються її ровесники. Богданки серед них не буде. Через те що візочнику не виїхати навіть на ганок східцями без пандусів, що вже про другий поверх говорити, де навчаються першокласники. 

Це тоді, якщо одразу після появи на світ — зрада мами, яка підписує відмову від немовляти. «Коли дитина в перший рік життя відчуває свою маму, її тепло, запах, обійми, це дає змогу сформуватися довірі до світу. Тому покинуті діти відрізняються від інших тим, що не можуть нікого полюбити. Навіть тоді, коли самі стають батьками, — ділиться спостереженнями директор Луганського обласного центру матері і дитини Ірина Лазарева. — Тож наша головна мета — навчити бути мамами».

«Бажаю успіхів, здоров’я, кохання, взаєморозуміння в родині…» — традиційно пишемо друзям і близьким на листівках. Адже це те, чого всі ми прагнемо. Однак на шляху до щастя часто трапляються перепони — об’єктивні чи надумані. Та чи є готові рецепти подолання внутрішніх і зовнішніх бар’єрів на шляху до здійснення бажань?  
— Людині важливо зрозуміти, наскільки вона сама себе влаштовує. Можна бути обвішаним нагородами олімпійським чемпіоном і лишатися невдоволеним собою, а можна все життя скромно пекти пиріжки і радіти кожному дню, — вважає чернігівський психолог Тетяна Круговець.

  З 15 по 22 травня в Україні втретє проходить Національний тиждень подружжя. Це не якась разова акція, а міжнародний рух, мета якого — підтримувати авторитет сім’ї в суспільстві та утверджувати цінності родини і шлюбу. Вперше його провели у Великобританії у 1997 році. А 2011-го до нього долучилася й Україна, ставши однією з 20 держав, у яких щороку протягом одного тижня подружжя і шлюб стають головними темами в країні.

Коли йдеться про цивільні шлюби, зазвичай уявляються молоді люди, які не хочуть реєструвати свої стосунки офіційно, тому що не сподіваються підтримувати їх тривалий час. Але після публікації «Я краще з’їм перед РАЦСом свій паспорт» до нашої редакції звернувся пенсіонер, який розповів, що прожив у такому шлюбі 32 роки, а тепер намагається через суд відстояти право на спільне майно.   

Як ставиться молодь  до офіційного шлюбу  та цивільних відносин?  Це з’ясовували фахівці Херсонського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Під час «Тижня безпечної поведінки» вони провели анонімне анкетування  у трьох професійно-технічних закладах освіти Херсона. З’ясувалося, що більшість опитаної молоді, а це — понад 83,6%, — позитивно ставиться до цивільних шлюбів. А 65,9% вітають те, що їх кількість зростає. Можливо, «штамп у паспорті» нині перетворюється у просту формальність? Бо ж скільки є зареєстрованих пар, у яких люди фактично чужі одне одному. Однак не все так просто.