— Чому в Києві так багато грошей іде на проїзд у громадському транспорті? — дивувалася моя знайома, повернувшись в Україну через кілька років проживання за кордоном.

— А за рубежем хіба мало? Там же набагато дорожчі квитки! 

Киянам, які переймаються виглядом свого міста, довго радіти з того, що правий берег Дніпра очистили від усілякого плавучого непотребу (готельчиків, офісів, ресторанів), не довелося. Усе це громаддя розіпхали по затоках лівобережжя подалі від людських очей.
Порозпихали, та не все. Одну чи не найбільш оковирну споруду, таку собі «хрущовку» на воді, примостили на найвиднішому місті — прямісінько біля мосту Метро. 

Восени у Березнівському районі на Рівненщині рідна мати(!) закопала в городі щойно народжене немовля та й пішла собі розпивати спиртне. Лише дзвінок сусідів до міліції врятував життя дитині, яка, схоже, народилася в трьох сорочках: адже в сирій землі вона пробула майже дві години…

У Рівному біологічна мати продавала свою дитину за 30 тисяч доларів і отримала за це… скільки б ви думали? Аж два роки позбавлення волі! 

Той дзвінок пролунав о 10-й ранку. «Мамо, я в біді, допоможи! – проривався з ридань голос у телефонній трубці. – Набери з мобілки ось цей номер, тобі все пояснять»…

Чоловік із вказаного телефону відрекомендувався правоохоронцем і повідомив Ользі, що її син у районному РВВС столиці: побили з напарником хлопця, який у важкому стані в лікарні. Вона ледве не втратила свідомість: зовсім недавно почула по радіо, що саме з того райвідділу заарештували кількох міліціонерів за катування підозрюваних у злочинах. Незнайомець спитав, скільки в неї вдома грошей, бо, мовляв, доки він на чергуванні, карної справи ще можна уникнути за одну суму, а коли його змінить колега, вона значно зросте. Ольга кинулась до своїх заначок, мобілка озивалася кожної хвилини: «Ну що, скільки там?». «Доповіла»: 600 гривень і 50 доларів. Це все. Їй сказали, що треба ще 5 тисяч гривень. Тоді зірвала з шиї золотий ланцюжок із хрестиком: «Тільки не бийте сина!». 

Так уже повелося з давніх-давен, що в новорічні та різдвяні свята ми, незважаючи на вік і стать, чекаємо подарунків. А отримавши їх, щиро радіємо, бо відчуваємо, що нас люблять і шанують. Хоч буває й навпаки: вибраний кимсь нашвидкуруч подарунок, як, наприклад, попільничка для не курця чи цукерки тому, хто не вживає солодощів, нічого, крім гіркого осаду, не принесе.  

Яка зима, така й телепрограма. На жаль, наприкінці минулого, та і в цьому році, у нас не склалося ні з морозом та снігом, ні з гарними передачами й кінофільмами. Ще напередодні свят синоптики обіцяли, мовляв, у новорічну ніч нас порадує сніг, а температура знизиться до мінус 100С, проте ці обіцянки так і залишились обіцянками. Так само, як і пафосні анонси новорічних та різдвяних телепередач і фільмів.

Торік під цією рубрикою виступив старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка О. Боронь із дописом «Помилка невиправна?» щодо назви малюнка Т. Шевченка «Казашка Катя» (1856-1857 рр.), відтвореного на поштовій марці серії «200-річчя від дня народження Тараса Шевченка». Автор наполягає на іншій версії назви малюнка — «Молитва за небіжчиків».

Ви не говорите французькою? Помиляєтеся, ви її знаєте, просто не здогадуєтеся про це. Адже ви вживаєте слова: перука, шевелюра, кашкет, портьє, манеж, панталони, макіяж, портфель, стаж? І симпатичне українське слово парасолька також французьке (хоч насправді означає — зонтик від сонця). Вам, переконана, також не треба пояснювати, що таке променад чи валіза. Ці маленькі філологічні відкриття я роблю після перших занять з французької мови в університеті «Populaire» у Страсбурзі.

…Бабуся в картатій хустці та накинутому на синю кофтину білому халаті присіла на край ліжка, притулила ніж гострим кінцем до болючого місця і дванадцять разів підряд пошепки проказала:

— Ішла Божа Мати з Києва, стріла Спасителя. Я тебе буду прохати родженому, хрещеному (ім’я) од бешихи шептати. Сімсот сімдесят бехів, беханців, стрічних, річних, вітряних, прозорливих, жіноцьких, мужицьких, парубоцьких, дівоцьких з неї крові не пити, костей не ломити. 

«Дідусю Морозе!
У передноворіччя пишу тобі листа з уклінним, хоча дещо незвичним проханням. Прошу не для себе — прошу за дітей із далекого від столиці села Дубаневичі, що в Городоцькому районі на Львівщині: будь ласка, подаруй їм у 2012-му нову школу! І щоб була вона обов’язково зі спортзалом — його ніколи тут не було...»