Наприкінці літа випало стати свідком екстремального випадку. Вулицею Соборною, центральною в Сумах і призначеною винятково для пішоходів, на «всіх парах і газах» мчав юнак років 15—16. Узутий в роликові ковзани, він блискавично обганяв перехожих, вимальовував піруети, від яких аж серце заходилося. Одна бабуся навіть перехрестилася, коли юний сміливець блискавкою промайнув повз неї. «Свят-свят», — тільки й сказала старенька.

Днями в Інтернеті з’явилася інформація про те, за якими цінами, за даними інтернет-бронювання, пропонують в Україні проживання в готелях для вболівальників Євро-2012. Так-от, ліжко у 7-місному номері одного з кемпінгів обійдеться у $237,56 на добу, у 16-місному — $184,91 на добу. І це без сніданку. Ще є номери від $231 до $1564 на добу. Щоправда, є й дешевші варіанти — за намет 140 см завширшки у кемпінгу — $64,51 за добу.  

Високі ціни й далеко не завжди відповідна якість продуктів харчування на ринках Черкас уже давно обурюють покупців. Приміром, свинина на центральному ринку нині коштує від 40 до 55 гривень за кілограм, сало — по 25—30, курячі тушки — по 33 гривні, кисломолочний сир — по 28—30, сметана — по 28 гривень. Причому ці продукти далеко не завжди найвищої якості. Скажімо, молочне тут явно не від надійного, перевіреного виробника. 

Нам знову пропонують щасливі виграші. І хоч як дивно, українці в це вірять. Переконувати їх, що то черговий лохотрон, — справа марна. А спритним ділкам довірливість громадян лише на руку. Перед Новим роком вони наполегливо шукають тих, кого легко можна ввести в оману. Уявіть собі, їхні сподівання, що хтось проковтне наживку, справджуються. Якщо у великих містах аферистів давно «вирахували», то у селах все ще знаходяться люди, які реально вірять SMS-кам чи листівкам. Мовляв, заслужили на дорогі виграші. У такому разі ще більше дивує наївність громадян. Причому вони добре знають: участі в жодних акціях не брали, тож за які такі заслуги подарунки? Закінчується акція, звісно, у всіх однаково — втратою грошей і глибоким розчаруванням.  

Молодший брат мого приятеля, пам’ятаю, довгенько не міг опанувати порядок розташування цифр. Він упевнено рахував десь до вісімнадцяти, а потім чогось починав затинатися й чекати підказки.

— … Дев’ятнадцять, двадцять, — зітхав якось приречено, змовкав і спершу мовчки шикував у ряд підступні цифри. А після паузи випалював: —  Двадцять десять, двадцять одинадцять, двадцять дванадцять… 

У застійні 80-ті роки минулого століття вихователька дитсадка притишено розповідала, що її трирічні вихованці щоранку зі слізьми заходять до приміщення, благаючи батьків не залишати їх. І сталося це після того, коли запопадлива завідуюча розпорядилася повісити в спальній кімнаті портрет тодішнього генсека, чиї занадто розкішні  брови наводили жах на малечу.

Пам’ятаю, як у дитинстві я злякалася Діда Мороза, якого батьки замовили, аби привітати мене з Новим роком. Великий, із гучним голосом і довгою білою бородою, у валянках і яскраво-червоному вбранні, він здавався мені таким страшним! Ані вмовляння старших, ані подарунок з мішка не могли мене виманити з іншої кімнати. Аби якось залагодити ситуацію, батько запросив гостя до столу. Коли Дід Мороз випив чарку і почав їсти холодець (зрозуміло, я підглядала і все це бачила), я насмілилася до нього наблизитися.

У Луганську вшосте зруйнована скульптура «писанкового лева» — подарунок громади міста Львова. Якщо раніше хулігани відбивали леву лапи і крали у нього м’яч, то цього разу пам’ятник був знищений повністю.

Однак міліція нарешті зітхнула з полегшенням — відео з камер спостереження показало, що вандали ні при чому: скульптура стала жертвою погодних умов та вібрації дороги від проїжджаючого автотранспорту. До того ж, кажуть, цілком можливо, що лев постраждав, бо був виготовлений з м’яких матеріалів і не армований. 

Анекдот про те, як у сніговій кучугурі плаче Дід Мороз, котрий сам у себе не вірить, дуже чітко відображає нашу дійсність: ми стали невиправними реалістами і прагматиками. Не надто віримо у добрі наміри інших людей, від життєвих несподіванок очікуємо лише прикрощів і зайвих клопотів, тому, схоже, ніхто вже не уповає на дивовижне «А раптом?..». Те далеке, дитяче сподівання на чудесні події, на щось безмежне і радісне, що прокидається у кожному з нас перед Новим роком, тане разом з очікуванням справжньої різдвяної погоди.

Коли дізнався, що уряд наступного року збирається кинути не багато не мало — 350 млн грн — на розвиток цифрового телебачення, я чомусь не поспішав радіти за своїх колишніх колег по телерадіоцеху. Бо за півтора десятка років роботи у системі держтелерадіо мав не одну нагоду пересвідчитися, наскільки недолугою є наша держава при створенні чи модернізації масових комунікацій.